Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

громадянами, отже, вони не матимуть жодного шансу — навіть ті, що виживуть? У цьому й полягав план: подалі від власної хати, а там — хоч вовк траву їж? І хай Наташка дорожить життям, що з того? Її життя менш цінне, ніж політичні пріоритети. Хай йому чорт, чому я аж тепер це зрозуміла?!

— Куди тепер?

— Ліворуч, між будинками.

Вони, напевне, почули стрілянину, а от чи вистачило їм розуму затаїтися й перечекати? Хтозна. Від Еда можна сподіватися будь-чого, а його благородні поривання заразні, я це вже точно знаю.

Закапелок між гаражами порожній. Їх немає, я озираюсь навколо — та дарма. Вони наробили дурниць.

— Їх нема.

— Сама бачу. — Керстін притуляється до стіни гаража. — Скоро почне світати. Треба вирішувати. Куди вони могли піти?

— Не знаю.

Справді, вже Сіріє. На стіні гаража я бачу знак — четвірка навпаки. Написано кров'ю, зовсім недавно. Знак невеликий, та написати його могла тільки одна людина — Наташка. Це наша сигнальна система. Тільки ми двоє знали її. Ми вигадали її одного літа, коли активно грали у війну, — нам було років по десять. І це була війна, я вам скажу! Нас брали в полон, і обмінювали на своїх, і… Словом, війна — вона і є війна. А ми з Наташкою розробили сигнали, аби було легше знаходити одна одну. Четвірка навпаки саме й означала полон. У Наташки сьогодні не знайшлося крейди.

— Їх знайшли.

— Звідки ти це знаєш? Може, твоя подруга повела їх у якийсь сховок.

— Просто прийми це як факт. Їх знайшли, і тепер тільки Бог знає, де вони можуть бути. Нам треба вшиватися звідси, доки й нас не запопали, треба десь осісти й трохи відпочити…

— Маєш рацію. Треба десь помитися, бо мікроби нас знищать швидше, ніж терористи. До готелю нам не можна… Зараз, чекай!

Вона вихоплюється зі схованки й біжить до під'їзду Там спокійно куняє старий іржавий «запорожець». Я навіть знаю, чий він, — деякі речі не змінилися. Його власник — одноногий дядько, котрий завжди ходив у синьому береті. Отже, він і досі живе в цьому будинку, а свого драндулета навіть на стоянку не ставить — упевнений, що таке щастя нікому й задарма не потрібне. Мені трохи ніяково, що ми крадемо машину в каліки, та ми ж потім віддамо!

— Там немає пального.

Ми підводимо голови. З балкону другого поверху на нас спокійно дивиться власник машини.

— Зовсім? — Керстін діловито буцає ногою колесо.

— Зовсім. І вже давно. А що, треба їхати?

— Треба сховатися. — Керстін проводить пальцем по запиленому склу. — І просто зараз.

— Піднімайтесь обидві сюди.

Керстін тягне мене до під'їзду. Мені це видається божевіллям — йти в гості до людини, у якої ми щойно намагалися вкрасти машину. Та перед Керстін замаячила перспектива ванної кімнати, тож якби навіть їй на дорозі став танк, вона б його змела єдиним поривом своєї душі. Я все знаю про гігієну, але в неї це просто пунктик.

Двері оббиті вишневим гладеньким дерматином. Табличка з номером квартири охайна і з претензією на аристократичність, ручка на дверях у вигляді голови вовка, кнопка дзвінка теж не просто так, а оздоблена якимось химерним металевим плетивом. Наш гостинний господар — людина непересічна.

— Заходьте.

Він прочиняє двері, і ми прослизаємо у вузенький передпокій. Мені страшенно незручно, а Бартон почувається, як риба у воді. Як колись казала баба Галя з третього під'їзду, поганому виду немає встиду. Вона мені це казала! Що б вона про Керстін заспівала, цікаво? І взагалі — під старість на людей нападає повальна цнотливість. Чим більше ліхтарів запалено замолоду, тим суворіші судді виходять під старість. Дивна штука, правда?

— Я до ванної перша!

Господар подає нам чисті рушники. Я ставлю свою сумку на підлогу. Ця сумка вже є частиною мене: там інструменти, зброя, засоби особистої гігієни… Бартон могла б не квапитись так до ванної, це неввічливо. Та вона вже зачинила за собою двері.

— Прошу, заходь до кімнати.

Господар повертається і йде вперед, мені незручно бачити його так зблизька. Милиці стукають об підлогу. Кімната невелика, така сама, як у Наташчиній квартирі. Старенький диван, телевізор і полірований сервант — такі випускали у п'ятдесяті роки.

— Сідай, Віко.

Я здригаюся. Звідки він знає моє ім'я? Це якась пастка, і ми самі в неї попхалися…

— Чого ти дивуєшся? Ти ж виросла в сусідньому дворі, в мене там гараж був колись — ви ж на ньому постійно засідали.

— Гараж?

— Так. А ти не знала, що він був мій? Кажу «був», бо довелося продати. Але ваші шкодливі мармизи мені добре відомі. Ти, Наталя, Петько, Катерина, Славко і Сергій. Нікого з гоп-компанії не забув?

— Машка.

— Ну, так. Маша. То невже ти думала, що я тебе не впізнаю — хоч би скільки там років минуло? Не так сильно ти змінилася. Як Роза поживає?

— Здорова, слава Богу.

— Добре. Нас дедалі менше лишається — ми ж із Розою колись в один клас ходили. І Давида я знав. І твою матінку непутящу — вибач, звичайно, та роки спливли… Я тут сплю на балконі — спекотно, знаєш, то вся ота колотнеча вночі мене розбудила. Це вас так заганяли?

— Власне кажучи…

— Е-е, дарма ти так. Чи ти думаєш, що побіжу доносити? Навіть у голову не бери. Твоя сестра бідовіша за тебе, а ти мене вже півгодини і так, і інак приміряєш — і все кінці не зведеш. Не буду я доносити.

— А ви…

— Андрій Петрович. Так мене звати.

— А, так, звичайно… Ми заплатимо за клопіт, я…

— Я в тебе грошей питав?! Паскудне дівчисько, зовсім мізки по тих америках розгубила! Це теперішні за гроші матінку заріжуть, а ми колись не так жили, то вже мені мінятися не з руки.

— Я не хотіла вас образити.

— Бач, не хотіла… Не годиться так. Сідай, не стовбич, ледве на ногах тримаєшся. Хто це вас обох так витіпав?

— Та так…

— Торі, йди до ванної.

Керстін уже впоралась, тепер сяє як нова копійка, аж мені хочеться її стусонути. Зовсім совісті немає! Упіймалась на гарячому — і наче нічого не сталося. Піду від них, божевілля якесь.

Я зачиняюсь у ванній. Вона така сама крихітна, як колись була в нашій із тіткою Розою квартирі. Тут чисто, старенькі кахлі блищать, ванна біліє — мені треба трохи зібрати думки, а кращого місця я не знайду. Дістаю з сумки речі, роблю інвентаризацію. Усе начебто на місці. Навіть гранати. Як