Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Епоха мілітаризованої економіки завершувалась. Вона породила Чорнобильську катастрофу, вона ж була покликана виправити наслідки останньої. Уже на пенсії Юхим Славський згадуватиме старі добрі часи, читаючи напам’ять рядки з творчості свого улюбленого поета. Із задоволенням цитуючи Тараса Шевченка, батька української нації і поета-романтика, який оспівував сільську красу рідного краю Славського, він декламував:
Садок вишневий коло хати
Хрущі над вишнями гудуть
Плугатарі з плугами йдуть
Співають, ідучи, дівчата
А матері вечерять ждуть.
Ще на початку 1960-х Славський застосував увесь свій вплив, щоб нове містечко в Казахстані, побудоване навколо уранового рудника, було названо на честь його улюбленого поета. Любов Юхима Славського до України нічим не поступалася любові до Радянського Союзу. Патріотичних відмінностей для нього не існувало.
Чорнобильська катастрофа зруйнувала пасторальний світ, який зображував Шевченко і який ще з дитинства закарбувався в пам’яті Славського. Відтепер вишневі сади на Півночі України та в окремих частинах Білорусі та Росії випромінювали в атмосферу радіацію, знищуючи життя довкола. Утім, немає жодних свідчень про те, що Славський хоч колись визнав свою — чи своєї галузі — відповідальність за аварію. Незмінний міністр середнього машинобудування був готовий ризикувати і реагувати на наслідки. Одного разу, ще до Чорнобильської аварії, хтось запитав у Юхима Славського, що станеться в разі розплавлення активної зони. «Усе буде дуже й дуже погано, та ми справимося навіть з цим». І він дійсно справився із ситуацією на ЧАЕС. Щоправда, ціною колосальних втрат.
Радянське атомне лобі сподівалося, що саркофаг закопає не лише зруйнований реактор, а й сумніви щодо всієї ядерної програми. Хоч і налаштовані скептично, партійні та урядові лідери все ж відкрито підтримали лінію, задану атомним лобі. Вину за аварію повністю переклали на персонал ЧАЕС. Тепер, з огляду на завершення будівництва саркофага і відставок А. П. Александрова з посади президента Академії наук СРСР і Ю. П. Славського з посади очільника радянської ядерної імперії на порозі її реструктуризації, уряд міг зосередитися на персонах Віктора Брюханова і його підлеглих, які повинні були прийняти весь удар вини за те, що сталося на Чорнобильській АЕС уночі 26 квітня, на себе.
Глава 17
Злочин і кара
Анатолій Александров, 83-річний корифей радянської ядерної енергетики і головний науковий консультант із проектування чорнобильського реактора РБМК, пішов у відставку з посади президента Академії наук СРСР 16 жовтня 1986 року. Окрім того, він був готовий залишити крісло директора Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова. Надважливу першу сторінку радянської ядерної програми було перегорнуто. Зміст наступної залежав від того, хто стане наступником Александрова на посаді директора, відповідального за 10 000 учених і працівників.
Сам Анатолій Александров розглядав як можливого «спадкоємця» Валерія Легасова, свого першого заступника. Проте інші з цим не погоджувалися. Боротьба за кабінет директора розгорнулася невдовзі після відставки Анатолія Александрова, коли велика група провідних учених НДІ згуртувалася, щоб не дозволити Легасову обійняти посаду. Свій удар вони нанесли навесні 1987 року під час планових виборів до головного колегіального органу НДІ — вченої ради. Проти включення Легасова в раду проголосувало 129 старших співробітників інституту. Для першого заступника директора, який звик керувати НДІ, коли Александров займався Академією наук, такий удар став нищівним. Легасова підтримали лише 100 із його колег.
Валерій Легасов був ідеалістом. Писав поезію, і в роки юності фактично прагнув стати професійним письменником, однак його відрадив провідний радянський прозаїк і поет Костянтин Симонов. Тоді серед студентів велися суперечки щодо того, хто має важливіше значення для держави — фізики чи поети. Ще 1959 року видатний поет Борис Слуцький писав у своєму вірші:
Что-то физики в почете,
Что-то лирики в загоне.
Читачі дійшли висновку, що для суспільства важливіші фізики, а не ті, хто вивчає гуманітарні науки. Партійні ж ідеологи, які спостерігали за активними обговореннями, викликаними публікацією роботи Слуцького, запропонували компромісний варіант: важливі і перші, і другі. І Валерій Легасов, хімік за фахом, прагнув знайти себе в обох покликаннях.
Як і Микита Хрущов, наступник Йосипа Сталіна на верхівці піраміди радянської влади і «архітектор» ідеологічної «відлиги», що дала зелене світло дискусіям на кшталт питання «фізиків і ліриків» у суспільстві, травмованому сталінськими репресіями, Валерій Легасов палко вірив. І Хрущов, і Легасов вірили в радянську систему. Свої переконання Легасов задекларував, вступивши до Комуністичної партії, ще будучи студентом Московського хіміко-технологічного інституту імені Д. І. Менделєєва. Багатьом його аполітичним колегам цей вчинок здався наївним або кар’єристським. Річ у тому, що з радянського наукового співтовариства вийшло чимало відомих дисидентів, включаючи фізиків Андрія Сахарова і Юрія Орлова. А сам А. П. Александров, керівник Валерія Легасова, який під час революції 1917-го протягом двох років воював у рядах білої армії в Україні, приєднався до партії лише у віці 59 років, коли це було абсолютно необхідно, якщо він планував стати директором інституту, заснованого І. В. Курчатовим. Більшість учених не мали жодних симпатій до режиму й трималися осторонь від партії, тоді як Легасов прийняв її норми та ідеали.
Окрім цього, Валерій Легасов вірив у силу радянської науки і безпечність реакторів, сконструйованих за підтримки його інституту. Усього за два роки до аварії на ЧАЕС учений підтвердив таку свою позицію, написавши: «Можна впевнено сказати, що ядерна енергетика завдає значно менше шкоди здоров’ю людини, ніж аналогічна за потужністю вугільна промисловість... Спеціалістам, безумовно, добре відомо, що на атомній електростанції фактично неможливо спричинити повноцінний ядерний вибух, і лише малоймовірний збіг обставин може зумовити щось на кшталт подібного вибуху, руйнівний ефект від якого не перевищуватиме аналогічного від артилерійського снаряда». Судячи з усього, Легасов сліпо дотримувався партійної та галузевої повістки. Його віра
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий», після закриття браузера.
