Читати книгу - "Замирення"

коли Жар-птаха сказала, що змінився не тільки клімат, і щоб вони рушили на межу та й подивилися, що там таке. Аромат соснового пилку висів у повітрі, насичений, золотавий і достиглий. Волові очка та жовті співочі пташки ганялись одне за одним у гущавині кущів і дерев.

Вони нікого не зустріли, а побачені тварини, хай і не свійські, здавались якимись безтурботними, необачними. Принаймні в їхній поведінці не було настороженості щодо людей. Жар-птаха думала про Керманича, залишеного там, у тунелі. Що він знайшов унизу? Чи знайшов він справжню Нуль-зону? Чи стала його смерть каталізатором тих змін, які відчувала Жар-птаха, тих змін, які проявлялися навколо них? Навіть цієї хвилини вона не могла чітко уявити собі Керманича, лише знала, що його відсутність спричиняє їй тугу, горе від утрати. Він був тут майже все її життя — справжнє, відчутне життя, теперішнє, яке було в неї тепер, а не набуте нею. Це ж щось та означало.

Того моменту, коли він пройшов у ті нижні двері, вона відчула, що мацаки Збирача відриваються від неї, цілий механізм одступає в темряву слідом за ним. Там почулося здригання від маленького землетрусу, бо стіни тунелю затремтіли раз, два, а потім знову завмерли. Знаючи, що нічого не можна змінити, що директорка мала рацію: Його можна змінити, Воно може змінюватися, і Керманич щось додав або вирахував з рівняння, занадто складного, щоб його можна було побачити цілим. Може, директорка мала рацію і щодо біологині, просто не в тому сенсі, про який гадала. Слова на мурі ще палахкотіли у неї в свідомості, наче щитом огортаючи думки.

Жар-птаха підвелася на світло, щоб знайти Ґрейс — а та невідривно дивилася на неї, зі страхом, підозріливо — і всміхнулася Ґрейс, мовляв, не бійся. А Ґрейс і не боялася. Навіщо боятися того, чому не можна зарадити? Не хочеш зарадити. Хіба вони не свідчення виживання тут? Хіба вони не доказ? Обидві вони. Нікого про це не треба попереджати. Світ існує й надалі, стоїть, навіть розвалившись, безповоротно змінений, ставши таким незбагненним і розмаїтим.

Вони йшли. Отаборилися на ніч. Тоді знову пішли далі, пробудившись із першими сонячними променями, а світ пломенів на світанні, коли сонце встало зі сходу, і пейзаж навколо них прокинувся. Не було жодного солдата, жодного натяку на стрічку, що прошиває небо. Зимова погода дійшла свого краю, і стало спекотно, бо тепер у Нуль-зоні вже було літо.

Нині моменти тяглися довго, поки обидві минали стоячі ставки та проходили останні милі. Вона жила у теперішньому часі, відчуваючи пухирі на стертих кісточках та мушині укуси: мухи зліталися, приваблені запахом поту на вухах або чолі; у горлі пекло та дерло, хоча Жар-птаха й ковтала воду з фляги. Сонце вирішило оселитись у неї в очах та пекло так, що в голові у неї просто горіло. Кожна красива річ, побачена на шляху, лишала у Жар-птахи відчуття: вона це вже бачила, таке лишалось у неї за спиною. Вічність бачилась у повторюванні кроків Ґрейс, ці кроки іноді перепинялися, і долали шлях далі невпинно, коли світло охоплювало землю та огрівало Ґрейс жаром.

— Як ти гадаєш: чи контрольно-пропускні пункти ще працюють? — спитала Ґрейс.

Жар-птаха не відповіла. Це питання не мало сенсу, але в ній залишилося достатньо людського, щоб не сперечатися. Перевага реального змінилась або назавжди зруйнувалася. Жар-птаха завжди знала, де тепер біологиня, близько чи далеко, маяк і сигнальний вогонь десь у її свідомості, зв’язок, який ніколи не розірветься.

На останніх милях наближення до старого посту сонце було таким сліпучим і палючим, що Жар-птаха відчувала легке марення, хоч і знала: це міраж. У неї ж була вода. Досі поболювали пухирі та садна. Як сонце може так чавити, а пейзаж — так нестерпно тішити зір красою?

— Якщо ми дійдемо, то що їм скажемо?

Жар-птаха сумнівалася, що вони зможуть «їм» розповісти. Вона хотіла зараз побачити Скелясту затоку, бажала побачити її очима Нуль-зони, її цікавило, як ця затока могла змінитися, що в ній лишилося незмінним. Це було справжньою метою Жар-птахи: повернутися на те місце, яке було для неї тим самим, чим острів — для біологині.

Вони опинилися там, де була стара межа, на краю гігантської карстової вирви. Білі намети Південного Округу поросли темно-зеленою цвіллю та іншими мікроорганізмами. Цеглини, з яких було складено форпост, наполовину порозвалювалися та загрузли в землю, наче на споруду напало яке гігантське створіння. Не було ні солдатів, ні контрольних пунктів.

Вона нахилилася зав’язати шнурки на черевиках; біля її ступні був оксамитовий мурах. Здавалося, з великої відстані вона почула шерех, який долинав із порослої гущавиною карстової вирви. На мить якийсь незвичайний, плечистий байбак висунув писок із комишів. Потім, побачивши Жар-птаху, негайно плюснувся у річкове гирло позаду — а вона звелася, задоволена і розвеселена.

— Що це? — запитала Ґрейс у неї за спиною.

— Нічого. Анічогісінько.

Потім вона знову пішла далі, трохи сміючись, і нічого на неї не чавило, окрім спраги та бажання надягти чисту сорочку. Незрозуміло, незбагненно щаслива, навіть трохи вишкіряючись.

Днем пізніше вони досягли будівлі Південного Округу. Болото просочилося до внутрішнього дворика і просякло плитки, течучи до бетонних сходинок, які вели всередину. Лелеки та ібіси звили собі гнізда на даху, наполовину зруйнованому. Ознаки пожежі, які свідчили, що ця будівля загорілася зсередини — десь біля наукового відділу, вихопилися зчорнілими язиками вогню на зовнішні мури. Здалеку не було видно жодних ознак людського життя. Жодної тіні тих людей, яких знала Ґрейс. За ними була копань, а обчіпляна ліхтариками кощава модрина підросла на два фути, відколи Жар-птаха востаннє бачила її.

Обопільним невимовленим рішенням вони зупинилися біля будівлі. Звідтіля їм відкрилися зяяння у мурі, три поверхи порожніх, завалених уламками помешкань, а всередині — непроглядний морок. Якусь мить обидві стояли, заховані деревами, вдивляючись у ці руїни.

Ґрейс не могла відчути, яким чином будівля повільно вдихнула, потім знову, яким чином вона видихнула. Не могла відчути відлуння у самому центрі Південного Округу, яке розповідало Жар-птасі, що це місце створило власну екологію, власну біосферу. Турбувати її, порушувати вторгненням було б помилкою. Час експедицій скінчився.

Вони не стали гаяти час на пошуки вцілілих або на інші звичайні чи навіть, можливо, безглузді речі, до яких могли б удатися.

Але тепер настало суворе випробування, тепер прийшло бойове хрещення.

— А що, як там, поза межами, немає ніякого світу? Не такого, який ми знаємо? Або немає жодного входу до світу? — Ґрейс промовляла це саме тієї миті,