Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Вочевидь, дівчина хвилюється за аймаларців, що залишилися прикривати наш відхід, і з надією вдивляється на ту сторону, сподіваючись побачити, як виринуть з-за дерев і почнуть спускатися схилом, очолювані дядьком та іншими командирами, групи воїнів.

М’ясорубка, з якої ми вибралися, не залишала ілюзій, що ця авантюра обійдеться без жертв. На війні так не буває. Єдине, на що Луарі зараз варто було сподіватися, так це на те, що кістлява не зачепить її дядька й дасть змогу тому зберегти якомога більшу кількість людей.

— Фелмор, впоратися, сильні воїни, вижити, перемогти, добре, — повільно, ще й із жахливим акцентом, вимовляю вивчені за такий короткий період слова.

— Знаю, — киває дівчина, міцно стискаючи мої сталеві рукавички своїми тендітними пальчиками. 

Луара продовжує говорити, але я розумію зі сказаного, лише кілька слів.

— Поруч, тепло, добре, спокій.

Це вона про мене, чи про щось більш глобальне? От би зараз посадити її в машину, а краще на двоколісного жеребця породи Ямаха, та помчати за обрій, під мелодію "Aerosmith". 

"Вітер колихає твоє волосся, а ти повільно додаєш у швидкості та відчуваєш, як із кожним ударом серця міцнішають обійми ніжних дівочих рук і тіло все сильніше притискається до тебе".

 До речі, чого це я, як бовдур стою весь в обладунках. Якщо ми вже еволюціонували до того, аби як першокласники триматися за ручки, треба цим користуватися. Вивільняю долоні й подумки уявляю, як рукавички перетворюються на два охайних персні із зображенням медоїда.

Дівчина із цікавістю спостерігає за тим, що відбувається. Ці каблучки вона вже не раз бачила, я їх ніколи не знімаю, а от те, що вони є частиною моєї броні, не знала, тоді, в ніч нашого першого знайомства, все сталося дуже швидко. Взагалі, іменна броня чи зброя, серед воїнів Північної долини, велика рідкість, повних комплектів я не бачив ні в кого, крім старійшини. Хоча Луара зараз живе в столиці, там подібне не повинне бути рідкістю.

— Молодець, цікаво, новачок, рідко.

Добре, що ми не в Іспанії і мені не потрібно співати серенади. А то з моїм знанням місцевої мови, наші стосунки, навіть не почалися б.

Дідько, знову якась маячня в голову лізе. Ведмідь, ти погано на мене впливаєш. У мене з дівчатами завжди було без проблем: язик підвішений; лібідо зашкалює; мотоцикл, та сама Ямаха, є, точніше був; та і грошенята Сиплий платив вчасно. Може, за час студентства, вправність розгубив? Тоді за змаганнями та навчанням, якось було не до них.

Луара знову перехоплює мої долоні, а я вкотре милуюся її ніжними пальцями. Ми продовжуємо стояти на краю урвища, наче двоє закоханих, що звернули після вечірнього променаду на оглядовий майданчик, аби насолодитися чарівним заходом сонця, і не помічають навколо себе натовпу.

Я внутрішньо вловлюю невидимий звязок між нами й розумію, що дівчина готова до чогось більшого. Нав’язливі думки про інтим відкидаю одразу, місце й час явно не сприяють подібному. Ще трохи повагавшись, вирішую залишити на потім і мрії про соковиті, наче стигла черешня, пухкі дівочі губи, адже я досі не спромігся дізнатися про місцеві звичаї та не хочу зганьбити Луару, влаштовуючи любовні ігрища у всіх на очах. Принаймні, поки що парочки, які відкрито б цілувалися, мною помічені не були.

На мить, мені, навіть здалося, що дівчину злегка засмутила моя нерішучість. Але виправитися я не встиг, оскільки Луара різко обернулась і напружено прошепотіла:

— Біжать, наші, дядку, не бачу.

Дівчина завмерла, стиснувши кулачки, і пильно спостерігала за бійцями, що бігли по схилу. З такої відстані складно розгледіти обличчя, але яскраву броню Фелмора, не помітити було не можна. Точніше її, якраз, ніде видно й не було.

На обличчі чарівниці відобразилася тривога і страх. Непомітно для себе, Луара прикусила нижню губу, і тонка цівка крові повільно потекла по підборіддю, але вона й не подумала її витирати, продовжуючи напружено вдивлятися.

Тим часом все нові аймаларці поспіхом зістрибували зі схилу вниз, віялом розходячись у сторони, аби не заважати один одному. На перший погляд, у наших лавах, не так щоб сильно поменшало. Я навіть спробував порахувати воїнів, але швидко збився і залишив цю дурну затію.

Потім звернув увагу, що потік аймаларців закінчився, а маленької фігурки в помаранчевій броні, також ніде не видно. Звісно, Рааль міг спускатися під «пеленою світла», але він лишився саме для того, аби зустріти загони, що нас прикривали. А це краще робити, коли люди бачать тебе, а не лише чують голос, що доноситься невідомо звідки. Так би мовити, візуальний контакт.

Залишивши ненадовго Луару наодинці, я миттю помчав до Леворда і, почувши заповітне: — Рааль живий, — повернувся назад, привівши із собою Ведмедя, якого змусив бути перекладачем.

— Луара, не переживай. Рааль піднявся нагору зустрічати аймаларців. Серед воїнів, що зараз спускаються, його немає і при цьому він точно живий, а значить, чекає на інші групи. Впевнений, Фелмор обовязково буде серед них, — басовито проревів здоровань.

— Дякую, друзі, дуже сподіваюся на це. Я дозволила емоціям узяти гору та забула, навіщо я тут. Підійшовши, дівчина ніжно обійняла мене й поцілувала в щоку, а точніше метал, оскільки я так і не спромігся зняти шолом, а лише підняв невеличке забрало.

А потім Луара побігла назад, туди, де на неї чекали охоронці зі щитами віддзеркалення , а також встромлені в землю кілочки. Підбігши, дівчина швидко розставила їх в потрібному порядку й поспіхом почала з’єднувати лініями, точнісінько, як робила це Алія.

Хвилини три зберігалася тиша, потім пролунало кілька ударів і лісом пронісся тріск падаючих дерев, а вже  наступної миті на краю схилу з'явилася невелика група  аймаларці, серед яких, на свою радість, я помітив Фелмора. Поряд із ним біг Рааль. Спускаючись, воїни одразу почали розходитися віялом. Я спочатку здивувався — навіщо вони це роблять, адже аймаларців було небагато, але сворги, що з’явилися слідом, самі відповіли на моє запитання.