Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

ми говорили сухувато, голослівно, без достатніх прикладів.

С о к р а т. Здається, це щасливий збіг, що [D] обидві виголошені промови можуть правити за приклад то­го, як людина, хоч і знає істину, але може для забави вводити в оману своїх слухачів. Щодо мене, то я, Федре, винуватцями цього вважаю тутешніх богів. А можливо, і ті віщунки Муз, співухи над нашими головами, надихнули нас цим даром. Адже хто-хто, а я зовсім не причетний до мистецтва слова.

[E] Ф е д р. Може, воно й так, як ти кажеш, тільки поясни свою думку.

С о к р а т. Ну ж бо, прочитай мені початок промови Лісія.

Ф е д р. «Про що мені йдеться, ти знаєш, чув уже й про те, що буде для нас, як гадаю, корисним, якщо ми з тобою поладнаємо. Думаю, що моєму проханню не зашкодить та обставина, що я в тебе не закоханий. Адже закохані, коли промине їхня пристрасть, шкодують…»

[263] С о к р а т. Підожди-но. Річ у тім, що ми хотіли відзначити, в чому полягають вади й прикмети твору Лісія.

Ф е д р. Так.

С о к р а т. Чи ж не ясно кожному, що в питаннях такого роду ми в дечому погоджуємось, а в дечому розходимось?

Ф е д р. Здається, я розумію, про що ти кажеш, але висловись ще ясніше.

С о к р а т. Коли хтось вимовить слово «залізо» або «срібло», хіба ми обоє не уявляємо одне й те ж?

Ф е д р. Звичайно.

С о к р а т. А коли — слово «справедливість» або «добро», хіба той чи той не розуміє їх по-різному і хіба ж тоді ми не розходимось один з одним і навіть самі з собою?

Ф е д р. Безперечно.

[B] С о к р а т. Отже, в дечому ми згідні, а в дечому — ні?

Ф е д р. Аякже.

С о к р а т. У чому ж нас легше обманути і де красномовство виявляє більшу силу?

Ф е д р. Очевидно, в тому, в чому не маємо виробленого погляду.

С о к р а т. Значить, той, хто хоче оволодіти мистецтвом красномовства, повинен насамперед визначити свій напрямок у ньому, збагнути, в чому полягає особливість двох його різновидів — того, де погляди загалу мінливі, і того, де цього немає.

[C] Ф е д р. Хто збагнув би це, Сократе, той засвоїв би й чудову різноманітність красномовства.

С о к р а т. Далі, я вважаю, що в кожному окремому випадку не можна випускати з поля зору, а навпаки, потрібно якомога точніше відчувати, до якого різновиду красномовства належить те, про що хтось намітив собі говорити.

Ф е д р. Не інакше.

С о к р а т. Ідімо далі. А що скажемо про любов? Чи вона належить до тих понять, щодо яких є розбіжність у поглядах, чи ні?

Ф е д р. Звичайно, до тих, щодо яких є розбіжність у поглядах. А то б як, на твою думку, можна було висловити про неї все, що ти допіру наговорив, тобто що вона то згубна для закоханого і для улюбленця, то, з другого боку, що вона велике добро.

С о к р а т. Влучно сказано. Але скажи ще ось що, бо я, захопившись, добре не пам’ятаю: чи я дав визначення любові на початку своєї промови, чи ні?

Ф е д р. Клянусь Зевсом, визначив, причому надзвичайно точно.

С о к р а т. Отож-бо! Наскільки, згідно з твоїми словами, Німфи, дочки Ахелоя, і Пан, син Гермеса{267}, вправніші у красномовстві, аніж Лісій, син Кефала! Якщо я не помиляюсь, він на початку свого любовного твору змусив нас припустити, що любов є одним з виявів буття, щоправда таким, який йому самому вигідно було трактувати, і відповідно до цього він розгортав дальший хід своєї промови. Хочеш, ми ще раз прочитаємо її початок?

Ф е д р. Добре, якщо така твоя воля. Тільки ти не знайдеш того, що шукаєш.

С о к р а т. Читай же ти, щоб почути самого Лісія.

Ф е д р. «Про що мені йдеться, ти знаєш, чув уже й про те, що буде для нас, як гадаю, корисним, якщо ми з тобою поладнаємо. Думаю, що моєму проханню не зашкодить та обставина, що я в тебе не закоханий. Адже закохані, коли промине їхня пристрасть, шкодують, що робили добро коханим…»

С о к р а т. У нього, як видно, даремно шукати те, про що нам ідеться. Він навіть не з початку, а десь із кінця намагається переплисти на спині через про­мову й починає з того, на чому закінчив би свою розмову закоханий з улюбленцем. Хіба воно не так, дорогий друже?

[B] Ф е д р. Справді, Сократе: те, що тут сказано, власне кажучи, схоже на кінець промови.

С о к р а т. А як решта? Чи не здається тобі, що все у цій промові понакидано будь-як? Або ж чи, на твою думку, те, що там є на другому місці, обов’язково мусить стояти на другому місці, а не однаково добре стояло б там щось інше? Принаймні мені, неукові, бачиться, що цей письменник безсоромно висловлював усе, що йому спадало на думку. Чи, може, ти вбачаєш тут якусь письменницьку необхідність, через яку Лі­сій розмістив усе саме в такій послідовності?

[C] Ф е д р. Ти надто люб’язний, якщо думаєш, що я здатний так докладно оцінити властивості цього твору.

С о к р а т. У всякому разі, ти не заперечиш того, що будь-яка промова має бути побудована немов жива істота: у неї повинно бути тіло, голова й ноги, а тулуб і кінцівки повинні бути у відповідному відношенні до цілого.

Ф е д р. Не інакше.

С о к р а т. Отже, розгляньмо з цієї точки зору, чи так стоїть справа з промовою твого друга, чи інакше. [D] Ти побачиш, що вона анітрохи не відрізняється від напису, що, як кажуть, був на гробниці фригійця Мідаса{268}.

Ф е д р. Який же це напис і що в ньому особливого?

С о к р а т. От як він звучить:

«Бронзова дівчина я, що могилу Мідаса пильнує,

Поки ріки будуть текти й зеленіти дерева,

Я невідлучно буду стоять на сумній цій могилі,

Всім перехожим кажу, що тут Мідас спочиває».

[E] Ти, гадаю, помітив, що там усе одно, який рядок читати першим, а який — останнім.

Ф е д р. Та ти насміхаєшся з нашої промови, Сократе!

С о к р а т. Тоді залишмо її, щоб ти не гнівався, хоча мені бачиться, що в ній є чимало прикладів, [265] на які варто звернути увагу, але не намагаючись їх наслідувати. Перейдімо тепер до інших промов. У них, на мою думку, є дещо таке, на що повинні звернути увагу ті, хто хоче досліджувати красномовство.

Ф е д р. А що саме?

С о к р а т. Ці дві промови суперечили одна одній. Одна з них стверджувала, що треба бути прихильним до закоханого, а друга — що до незакоханого.

Ф е д р. Причому це стверджувалось дуже впевнено.

С о к р а т. Я думав, що ти скажеш «нестямно», як воно й було насправді. Саме цього я чекав. Адже ми твердили, що любов — це свого роду нестяма.