Читати книгу - "Фірма"

востаннє, тоді й другу половину отримаю. Це, Таррансе, буде надзвичайно справедливо.

— Так і є. Що ж, згода.

Мітч глибоко зітхнув і відчув слабкість. Отже, згода. Контракт. Угода. Така, яка ніколи не буде записана, і все одно вона буде не менш важливою до виконання. Він відсьорбнув кави, та смаку не відчув. Отже, на суму вони погодилися. У нього вийшло. Треба рухатися далі.

— І є ще одна річ, Таррансе...

Той схилив голову, трохи повернув управо.

— Ну, ну?

Мітч сперся на лікті, нахилився до Тарранса ближче.

— Вам це не коштуватиме зовсім нічого, а зробити ваші хлопці це здатні.

— Слухаю.

— Мій брат Рей зараз відбуває покарання у «Браші Маунтінз». До закінчення терміну ще сім років. Я хочу, щоб він вийшов на волю.

— Це ж просто смішно, Мітчу. Багато на що ми здатні, але злочинців штату звільняти не можемо. Хіба тільки федеральних, та аж ніяк не тих, кого засуджено судом штату. Це неможливо.

— Ти мене вислухай, Таррансе, послухай уважно. Якщо я перетну шлях мафії, то зі мною піде мій брат. Ось така буде наша комплексна угода. І я знаю: якщо директор Войлес захоче, щоб він вийшов із в’язниці, то він з неї вийде. Я в цьому впевнений. Тож вам, хлопці, тільки лишиться розробити сценарій, як таке провернути.

— Та у нас же немає повноважень лізти у справи злочинців штату.

Мітч усміхнувся. Знов взяв чашку кави.

— Джеймс Ерл Ґрей колись тікав із «Браші Маунтінз». З волі йому не допомагав ніхто.

— Так, аякже. Зберемо загін командос, атакуємо в’язницю й визволяємо твого брата. Прекрасно.

— Не треба робити з мене дурня, Таррансе. Ми ж умови обговорюємо.

— Добре, добре. Подивимось, що можна буде зробити. Що іще? Будуть іще сюрпризи?

— Ні. Лише питання, що стосуються того, куди ми подамося й що робитимемо. Де нам спершу переховуватися? Куди дітися на час засідань? Де житимемо все життя потім? Ось такі дрібні питання.

— Це можна й пізніше обговорити.

— А що вам розповіли Ходж і Козінскі?

— Небагато. У нас є вже папка, досить товста, в якій ми зібрали й обробили все, що нам відомо на сьогодні про клан Моролто і про фірму. Загалом там інформація про більшість членів клану, про саму організацію, її діяльність і таке інше. І перш ніж ми візьмемося працювати разом, тобі треба все переглянути.

— А буде це після того, як я отримаю перший мільйон.

— Звісно. Коли ми зможемо побачити твої матеріали?

— Десь за тиждень. Мені вдалося скопіювати чотири чужі папки, зможу дістатися до кількох інших.

— А хто займається копіюванням?

— Це моя справа.

Кілька секунд Тарранс обмізковував його відповідь, та промовчав.

— Скільки папок?

— Від сорока до п’ятдесяти. Мені доводиться їх нишком витягати по кілька штук. З одними я працював багато місяців тому, з іншими — нещодавно, тиждень тому. І, наскільки мені відомо, справи клієнтів досить легальні.

— З скількома клієнтами ти зустрічався особисто?

— З двома-трьома.

— Ти б краще не покладався на те, що все легально. Ходж попереджав про те, що існують хитрі, або, як їх називають партнери, «пітні» папки. Вони у фірмі там роками крутяться, і новачки на них відточують зуби; справи надскладні, на них витрачаються сотні годин роботи, і завдяки їм такі новачки, як ти, відчуватимете себе задіяними, як справжні юристи у важливій справі.

— Пітні папки?

— Ось саме так назвав їх Ходж. Все просто, Мітчу. Заманюють тебе грошима. Заохочують такою роботою, що здається законною, та переважно й справді законна. А тоді за кілька років ти неминуче стаєш співучасником таємних махінацій. Ти зав’яз і виходу не маєш. Навіть ти, Мітчу. Ти став до праці у липні, вісім місяців тому; і вже напевне торкнувся якихось нелегальних брудних папок. Ми ж не знаємо цього і приводу підозрювати не маємо. Та вони напевне тебе вже насадили на гачок.

— Два мільйони, Таррансе. Два мільйони і мій брат.

Тарранс сьорбнув теплої кави і замовив шматок пирога з кокосом, побачивши, що підходить Дот. Кинув оком на годинник, обстежив поглядом залу, набиту шоферами: усі з цигарками у роті, п’ють каву, точать ляси.

Він поправив окуляри від сонця.

— То що ж я кажу містеру Войлесу?

— Кажи, що я не погоджуюся ні на що, поки Рей не вийде на волю. Ні на що, Таррансе.

— Може, щось і вдасться придумати.

— Я впевнений, що ви можете.

— Коли ти рушаєш на Каймани?

— У неділю рано. А що?

— Просто цікаво.

— А я хотів би знати, скільки різних груп буде за мною слідкувати. Чи може, це я забагато прошу? Впевнений, вони ходитимуть гуртами, а ми хотіли би приватності.

— Кондомініум від фірми?

— Авжеж.

— Забудь про приватність. Для цього там вже буде більше апаратури, ніж на телефонній станції. Ще може й камер наставлять.

— Ну це вже заспокоює. На пару ночей можна буде спинитися у клубі Ебанкса. Як ваші будуть там поблизу тинятися, заглядайте — разом вип’ємо чогось.

— От смішно. Ми якщо там будемо, то у справах. А ти й знати не будеш.

У три укуси Тарранс розправився зі шматком пирога. На столі залишив два долари й пройшов у дальній темний кінець приміщення. Брудна асфальтована долівка щоразу вібрувала від ваговозів-дизельників. Вони чекали на водіїв у пітьмі.

— За кілька годин я говоритиму з Войлесом, — мовив Тарранс. — А ти з дружиною можеш завтра покататися десь суботнім вечором?

— Маєш на прикметі конкретне місце?

— Авжеж. За тридцять миль на схід тут є містечко Голлі Спрінгс. Старовина, там сила повоєнних визначних місць, будинків часів Конфедерації. А жінкам дуже до вподоби там їздити й витріщатися на старовинні особняки. Десь на четверту з’явишся, ми тебе знайдемо. Старий твій приятель Лейні приїде у яскраво-червоному «шевроле» з теннесійськими номерами. Ти за ним їдь, він знайде місце, де б нам погомоніти.

— Гадаєш, це безпечно?

— Довірся нам. Коли щось помітимо чи нанюхаємо, тоді зробимо відбій. Поїздиш собі містом з годинку, а як Лейні не побачиш, то заїдете де-небудь поїсте, та й додому. Знатимете, що вони підійшли занадто близько. Ми не будемо ризикувати.

— Дякую. Гарні друзі, ціла купа.

З-за рогу Лейні привіз «БМВ» і вискочив з нього.

— Все чисто. Слідкування не