Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— це був справжнісінький рай. Я був такий щасливий! Ми були такі щасливі… Та мене все одно переслідувала думка, що хтось про нас знає. Той, хто здатний наквецяти на дзеркалі ту гидоту. І оцей хтось міг стежити за нами з лісу і все бачити. Від тієї думки мені ставало недобре.

— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?

— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?

— Так.

— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.

— Не турбуйтеся.

— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б’ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.

— Звільнити?

— Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» — «Мама». — «А тато не втручається?» — «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від’їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев’яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.

— Тим-то ви й хотіли втекти?

— Так.

— Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?

— Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…

Тієї миті нас урвав охоронець. Час уже скінчився.

— Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, — підводячись, мовив Гаррі. — А поки що нікому це не розповідайте.

— Обіцяю, Гаррі. Скажіть лиш одне: що ви робили б із книжкою, якби втекли?

— Ну, став би письменником у вигнанні. Або й узагалі не став би. Тоді це було несуттєво. Важлива була тільки Нола. Нола була для мене цілим світом. Решта не мало значення.

Я був приголомшений. Ось який шалений план вигадав Гаррі тридцять років тому: втекти до Канади з дівчам, у яке він так безтямно закохався. Поїхати з Нолою, жити самотою на березі озера; він і не підозрював, що вночі вона зникне і її вб’ють, а книжка, яку він написав за рекордний термін і від якої він ладен був відмовитися, стане одним із найбільших бестселерів другої половини століття.

Коли ми зустрілися з Ненсі Геттевей удруге, вона розповіла, як сама собі уявляла ту мандрівку на Мартас-Віньярд. За її словами, коли Нола повернулася з клініки, вони весь наступний тиждень ходили купатися на Ґранд-біч, а потім Нола кілька разів у них вечеряла. Та вже наступного понеділка, подзвонивши в двері будинку номер 245 на Террас-авеню, щоб знову піти з Нолою на пляж, Ненсі почула, що подруга дуже хвора і не встає з ліжка.

— Цілий тиждень я чула: «Нола тяжко хвора, її не можна відвідувати». Навіть матінку мою не пустили до хати, коли вона занепокоїлася і пішла довідатися, що там і як. Я місця собі не знаходила, знала, що там щось коїться. Аж раптом збагнула: Нола зникла.

— Чому ви так вирішили? Вона справді могла бути хвора, лежати в ліжку…

— Моя мати помітила ось що: музики немає. Весь тиждень там жодного разу не лунала музика.

Я вирішив узяти на себе роль адвоката диявола.

— Та якщо вона заслабла, то, може, музику вимкнули, щоб не турбувати хвору?

— Музики не було вперше за довгий час. Дуже незвично. Тоді я вирішила сама про все дізнатися і, вкотре почувши, що Нола хвора і не встає з ліжка, потайки прокралася за дім і зазирнула крізь вікно до Нолиної кімнати. Там було порожньо, ліжко застелене. Ноли не було і близько. А потім у неділю ввечері знову заграла музика. Знову з гаража линула та клята музика, а наступного дня з’явилася Нола. І ви казатимете, що це збіг? Вона прийшла до мене ввечері, і ми подались у великий сквер на головній вулиці. Там я вже все в неї випитала. Надто про ті синці: відвела її в кущі, змусила задерти сукню і побачила, що її лупцювали мов Сидорову козу. Я не відступала, аж поки вона зізналася, що втекла з дому на цілий тиждень. Вона їздила з чоловіком, старшим за неї. Точно зі Стерном. Казала, було чудово і задля того можна витерпіти хлосту, що їй всипали, коли вона повернулася додому.

Я не сказав їй, що Нола весь той тиждень була на Мартас-Віньярді з Гаррі, а не з Елайджею Стерном. Утім, про стосунки Ноли зі Стерном Ненсі знала небагато.

— Думаю, зі Стерном була якась брудна історія, — провадила вона. — Надто ж зараз, коли згадую все це. Лютер Калеб приїздив по неї в Аврору блакитним «мустангом». Знаю, що він возив її до Стерна. Все це діялося, звісно, потайки, та якось я спостерігала ту сцену на власні очі. Нола сказала: «Головне, нікому і ніколи не кажи про це! Присягнися нашою дружбою. А то прикрощі будуть у нас обох». Я запитала: «Ноло, чому ти їздиш до того старигана?». І вона відповіла: «Заради кохання».

— А коли все це почалося? — запитав я.

— Не можу сказати. Дізналась я про це влітку, та вже не пам’ятаю, коли саме. Того літа стільки всього сталося. Може, та історія тривала вже давно, може, навіть кілька років, хтозна.

— А ви зрештою розповідали комусь про це чи ні? Коли Нола пропала…

— Та певно! Начальникові поліції Пратту. Розповіла йому все, що знала, все, що зараз вам розказала. Він відповів, щоб я не турбувалася, він усе це