Читати книгу - "Кінь Перуна"

лиш один раз рипнули. А до старійшин уже з надвору долинули Максимові слова, до яких, щоправда, вони, заглиблені у власні думи, не дуже прислухалися

– Юрку, ми з Петром почнемо від нашої оселі і вверх посунемо, а ти з рештою дуй на нижній кінець. Якщо стрінете Гната, то перепросись... Ти ж знаєш його, навіженого. Щоб ще якихось дурниць не накоїв... А коли хтось не повірить в наші побрехеньки, звертайте усе на жарт, на Купалу. Чей не забули за тим усім, яка ніч нині?... – далі голоси віддалилися і знадвору до хати уже долинав лише один нерозбірливий гомін. Тим більше для вух двох дідів.

– Вовкулака, – промовив наче сам до себе Охрім. – Балакаємо, до бою готуємося, а мені однаково не віриться. А тобі, Захаре?

– Наші батьки були певні, що перевертні існують, то чого б я мав сумніватися? Старі Боги ще не залишили наш світ. А з ними й усе інше...

– Кажуть, Захаре, що ти й досі на наше старе капище до Перуна ходиш?

– А тобі, Охріме, не хочеться?

– Не знаю, Захаре... – зітхнув старий. – Охрестився я разом з усіма. А священик каже, що віддавати шану ідолам – гріх смертний... Давніх Богів у проповідях бісами називає. А вони мовчать... Виходить, його сила? Не ті у мене вже літа, щоб грішити... І так життя нас не надто пестило, щоб ще й на тім світі вічно мучитися...

– А як же батьки? Вони ж у тих Богів вірили? А їх, як грішників, віровідступників – усіх у пекло? Справедливо це?

– У батьків своя доля і дорога. У нас – своя. Зустрінемося ще – втіха велика для усіх. А ні – то нехай вибачать... Коби я знав, що вони муки терплять, то нічого б не пошкодував, аби полегшення їм добути, а так – хоч про себе подбаю. Та й то – без певності... – старий ще раз зітхнув. – На вовкулаку вдосвіта треба йти, коли сили ночі вже днем поборені. Тоді він ні людиною, ні звіром в повну силу не зможе бути. А перший блиск роси в сонячному промінні вдвічі дію срібла помножить...

Захар мовчав, лише головою погойдував, і з незворушного обличчя його годі було здогадатися: осуджує чи погоджується з побратимом.

– Меч чиїм рукам мислиш довірити? – запитав по хвилі мовчання Охрім.

– Максимові! – становчо відрубав Беркут. – У мене їх восьмеро. Якщо біди не минути, громаді не доведеться сиріт годувати!

– Теж вірно, – погодився стари Лис. – Якщо біди не минувати – то краще біду з мечем у руках стрічати, ніж з рогатиною залізною...

Правда, ці слова він швидше вишепотів собі у бороду, бо знав, що жарту на таке Захар не подарував би навіть рідному синові. А сварок і образ на сьогодні вже було й так досить. Тому вголос додав зовсім інше:

– Сьогодні Купалова ніч...

Від тих слів Беркут аж скинувся.

– От старий дурень! Геть розум стратив! Як же ж я забув?! То ж нині сили Зла непереможні! І щоб мені з місця не зійти, якщо перекидень цеї ночі не на вівцю полювати вийде! Що робити будемо?

– А що тут зробиш? Святкувати молоді не заборониш... Та й про вовкулаку ми домовилися мовчати, щоб завчасу потвору не сполохати... Про зброю для парубків треба мислити. І попередити, щоб уважніші були. Од вогню далеко не відходили.

– Була б моя воля, я й опудало Морени хоч раз заборонив палити. Вона й так на нас сердита. Незаслужено ми її кривдимо.

– Заборонити, либонь, не вдасться, а вигадати щось можна. Наприклад, украсти його і десь заховати. Нашим же наплести, що од того матимуть запомогу в сутичці з вовкулакою. Нехай на якийсь час про інше мислять...

Парубок вихопився з села наче ошпарений. Образа за кривду, нанесену йому товаришами, вилилася в палку ненависть до заброди-боярина, що, мов сніг на голову, звалився на тухольців і призвів до того, що його, Гната Кравця, обізвали боягузом!

«Боярин! Хе! Потвора у людській подобі але з вовчим нутром! Перекидень проклятий! – метелялися в його голові то розпачливі, то погрозливі думки. – Ну, нічого... Начувайся ж! Спалити усе гніздо! Щоб і духу в наших горах не позосталося... Максим теж добрий!... Разом росли, разом по горах отару випасали... Першого ведмедя разом вбили. Хто зна чи Максим втримав би рогатину, коли б я бурмилові стрілу в око не увігнав? А зараз? За якусь дівку? Що я йому, лихого хочу, чи що? Ну, вихопилося з язика... Хіба можна отак одразу ображатися? Товариство наше забути?  Мирослава справді – красуня писана, але ж не гинути нашим парубкам через її карі очі. Тим паче, що її й викликати з хати було б легше легкого. Виманити, зв’язати, щоб не перешкоджала розправу над перекиднем чинити. А коли усе було б позаду, старі допомогли б. Розтлумачили усе... Хоча, не вірю я, що вона ні про що не  здогадується. Стільки літ з потворою під одним дахом мешкати і нічого не помітити? То тра’ бути зовсім сліпою... А в таке не повірю, хоч ріжте. У нашій хаті щоб ножа хто з місця на місце переклав, а мати вже знає, що хтось його до рук брав. Та й решта жіночого насіння така ж...»

Засліплений думками, Гнат пер поперед себе, не розбираючи дороги, і коли несподівано побачив крізь віти дерев частокіл боярського двору, то аж остовпів на мить. Бо якщо б і хотів кудись потрапити, то у жодному випадку не до цього осиного гнізда.

– Цур тобі, – перехрестився щиро. – Не інакше, як Лукавий мене сюди приніс. На гріх підбиває...

І, може, й одумався б парубок, може, й повернув би до товаришів, бо уся його злість потроху миналася, а кривда забувалася, як нераз забувається і прощається вчинене зопалу... Але не судилося. Бо, зробивши мимохіть ще кілька кроків у напрямку оселі Тугар Вовка, Гнат побачив Мирославу.

Вона сиділа під розлапистою кривою сосною, що виросла обабіч стежини, і вичесувала косу. Очі у неї були заплющені, на устах блукала тиха усмішка... Дівчина мріяла. Мріяла про щось хороше, заповітне. І з мріями тими, вона хоч сховалася від людських очей, однак прийшла до стежини. Тієї єдиної, що провадила звідси у Забуту долину, і по інший кінець якої