Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

в липні 1659 р., коли він після Конотопської битви вдарив на Крим, змусивши кримського хана — на той час союзника гетьмана Виговського — спішно повертатись на батьківщину, не дозволивши Гетьманату забезпечити хоч якісь політичні дивіденди від значної військової звитяги. А виправа запорожців Сірка на Крим восени 1667 р. — якраз у розпал Підгаєцької кампанії! — коли на півострові, за дещо емоційним повідомленням сучасника, неушкодженими лишились «тільки собаки й коти», вирвала в гетьмана Дорошенка таку необхідну для унезалеження Гетьманату перемогу над коронними військами.

Крім цих найбільш промовистих, були в багатій на події біографії Івана Сірка й інші випадки, коли він своїми діями чи то свідомо, чи несвідомо грав супроти українських інтересів. А були й такі, що ламали стереотипи щодо любові кошового до московських порядків. Як же інакше оцінювати його геройства на Слобожанщині наприкінці 1660-х. Із Запорожжя на Слобожанщину Сірко перебрався в середині 1660-х рр. Причиною відходу колишнього прославленого кошового отамана із Січі став задавнений конфлікт із лівобережним гетьманом Брюховецьким. Утім, коли на початку 1668 р. той підняв антимосковське повстання, найпершим, хто підтримав його виступ поза межами Гетьманату, став саме харківський полковник Сірко.

Осередком козацького виступу на Слобожанщині стала резиденція Сірка, слобода Мерефа. Повсталі вбили тамтешнього російського приказного дяка й, скориставшись відсутністю у краї основних сил розквартированого там Бєлгородського полку, рушили на завоювання нових територій. На початку березня приказні служителі Російської держави були знищені на Торських соляних озерах, у містах Цареборисові, Мацьку, Валках. Повстанці попалили хлібні припаси та зруйнувала фортецю у Змієві. Сірко на чолі окремого загону спробував захопити Харків, проте безуспішно. Коли ж проти Сіркового загону виступили російські війська воєводи Льва Ситіна та вірні цареві слобідські козаки, харківському полковнику нічого більше не залишалось, як спішно вийти на Лівобережжя. У травні Сірко знову спробував пробитись до Охтирки, проте зазнав поразки й відійшов під захист військ гетьмана Дорошенка. Разом із полковником на Правобережжя переселилась і значна частина Харківського полку.

У черговий раз поява Сірка, що ламала стереотипи його історіографічного представлення, мала місце вже навесні 1672 р. Перед цим у березні лівобережна старшина відсторонила від влади Дем'яна Ігнатовича. Ігнатовича від влади було усунуто не на козацькій раді, а потайки уночі. Після цього пошуки достойного претендента на гетьманську булаву затяглись на доволі тривалий час — аж до середини червня. І цією обставиною вирішив скористатись Сірко. Адже він був чи не найзаслуженіший козацький старшина не лише на Запорожжі, а й у всій козацькій Україні, встиг не лише багато років урядувати на Січі, а й обирався полковником і в Гетьманаті, і на Слобожанщині. Утім серед лівобережних козацьких старшин він був усе ж «зайдою».

А тому, скориставшись із безпечності Сірка, коли він без належної охорони, лише в супроводі свого зятя Івана Сербина та декількох козаків, вирушив із Запорожжя на переговори з царським воєводою Григорієм Ромодановським до Курська, полтавський полковник Федор Жученко влаштував у Нових Санжарах засідку, заарештував його і доправив під караулом до Батурина. Свої дії полтавські старшини пояснювали нібито прагненням запобігти «смуті і розколу між народом окраїнним». Висунуті звинувачення вартували того, аби кошового з Батурина якнайшвидше спровадили до Москви, а звідти його шлях проліг на заслання до Сибіру.

Утім сибірське заслання Сірка виявилось нетривалим. А звільнення Сірка з неволі ламає ще один стереотип: щодо його непримиримості відносно короля. Насправді кошовий мав добрих приятелів у Варшаві, і ті через короля почали тиснути на уряд Олексія Михайловича в справі звільнення невільника. Запорозьке товариство також надіслало до Москви листа, де клопоталось, аби «наш вождь добрий і правитель, бусурманам страшний воїн, Іван Сірко до нас був відпущений, бо такого іншого польового воїна і бусурман гонителя у нас немає». Враховуючи загрозу нового татарського вторгнення в Україну та перебіг польсько-турецької війни, царський уряд у грудні 1672 р. повернув Сірка із Сибіру.

А вже в червні 1674 р. в житті Сірка трапилась ще одна доволі цікава подія. Тоді генеральний осавул правобережного гетьмана Петра Дорошенка, Іван Мазепа на чолі невеликого посольства був направлений з дипломатичним дорученням до Кримського ханства. Але під час цієї поїздки він потрапляє у полон до запорозьких козаків. Причиною його затримання було вороже ставлення січовиків до гетьманування Дорошенка. Розгнівані запорожці хотіли вбити Мазепу, однак Сірко заступився за нього. При цьому він нібито промовив такі пророчі слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він нам і нашій вітчизні надалі згодиться». Січовики прислухалися до прохання отамана.

Аби вже завершити картину опису маловідомого Сірка, варто пригадати й історії Сіркової помсти своїм колишнім землякам, що трапилась улітку 1675 р. Самійло Величко розповідає, що саме в цей час Сірко на чолі величезного 20-тисячного запорозького війська ходив на Крим. Вдосталь нагулявшись кримськими просторами та захопивши чималу здобич, кошовий, повертаючись в Україну, вивів з татарської неволі тисячі земляків. Діставшись Перекопа, Сірко, за давнім козацьким звичаєм, благословив колишніх невільників на щасливе повернення до рідних домівок. Утім частина з цих визволених бранців, близько трьох тисяч українців і так званих «тумів» (осіб змішаної українсько-татарської крові), виявили бажання повернутись назад до Криму, де вони обзавелись сім'ями, господарством, певними соціальними зв'язками. За це безкомпромісний запорожець наказав стяти їм голови, супровівши свій наказ такими словами: «Простіть нас, брати. А самі спіть тут до страшного Господнього суду. Це краще, ніж би мали розмножуватись у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без святого хрещення погибель».

«Паде, паде Украйна тогобочная малоросийская... аки Вавилон».

Чигиринські походи та Чигиринські оборони другої половини 1670-х

Випущений Іваном Самойловичем «переяславським возз'єднанням» 1674 р. джин війни впродовж наступних кількох років ніяк не бажав заспокоюватись і все множив, і множив кількість жертв трагічного суперництва Московського царства та Османської Порти за українські землі. З осені 1676 р., уже після зречення гетьманом Дорошенком булави на користь Самойловича, ішла інтенсивна підготовка до оборони російськими й українськими військами Чигиринської фортеці. За наказом Самойловича на Лівобережжі активно заготовляли селітру, порох, ядра, виробляли й лагодили зброю, запасались харчами. Одночасно розпочалось і зміцнення фортифікаційних споруд у Чигирині. На допомогу гарнізону з Лівобережжя прибув полк Григорія Коровки-Вольського. Комендантом фортеці було призначено німецького офіцера на царській службі генерал-майора Афанасія Трауерніхта, котрий привіз із собою досвідченого військового інженера, також німця за походженням Якова фон Фростена. Як фахівця з «турецького питання» у Москві активно використовували колишнього васала Мехмеда IV Петра Дорошенка. Отож,