Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

поділялись на такі різновиди: «при королі», «проти короля», каптурові конфедерації. Перші формувалися шляхетським загалом на підтримку певних намірів короля. Другі, які ще називались рокошем (назва походить від місцевості Ракос в Угорщині, де збирались подібні сеймики), були легальною формою демонстрування опозиції щодо королівських намірів. Каптурові конфедерації формувалися в часи безкоролів’я.

Учасники конфедерації обов’язково формулювали «акт конфедерації», де викладали свої скарги й висловлювали бажання, виконання яких вони домагались. За укладанням акту йшло виголошення присяги на вірність задекларованим принципам і готовність боротись за їх виконання аж до самої смерті. Формальне розв’язання конфедерації відбувалось або за умови виконання висунутих прагнень, або після збройної поразки конфедератів. На практиці рокош був не чим іншим, як узаконеною формою громадянської війни. Утім, шляхетські ідеологи завжди проводили чітку демаркацію між конфедерацією, як легальною процедурою вияву непокори, та ребелією — процедурою, що не узгоджувалась з існуючими правовими нормами.

«Шляхтич без уряду — як пес без хвоста»

У Речі Посполитій ще з долюблінських часів склалась доволі струнка ієрархія так званих земських (місцевих) урядів. Усі земські уряди можна умовно поділити на кілька груп. Найвпливовішими й найпочеснішими урядами були так звані дигнітарські (від латинського dignitas — гідність) посади — воєводи й каштеляна. Воєвода очолював шляхетське ополчення воєводства, виконував суддівські функції щодо окремих груп населення (наприклад, євреїв), наглядав за дотриманням правил торгівлі, веденням господарства, а також головував на елекційних сеймиках, що скликались для обрання на вакантні земські уряди. На саме воєводство претенденти не обиралися на місцевих сеймиках, а призначалися королями чи обиралися на вальних сеймах. На українських землях уряд воєводи вперше з’являється 1432 р. у Руському воєводстві, згодом 1435 р. в Подільському. За кожним воєводою у сенаті було закріплене відповідне місце: київський воєвода посідав 13-те місце, руський — 15-те, волинський — 16-те, подільський — 17-те, брацлавський — 32-ге, чернігівський — 36-те (всього ж на 1569 р. воєводств було 34, а згодом — 37). Як правило, воєводами в українських воєводствах Речі Посполитої були представники впливових князівських і магнатських родин — Острозьких, Вишневецьких, Заславських, згодом — Потоцьких, Конецпольських, Чарнецьких.

Другим за впливовістю місцевим урядником був каштелян. Поява інституту пов’язана з існуванням посади коменданта центрального замку воєводства чи землі. Спочатку до компетенції каштелянів входили функції збирання натуральних податків із військово-служивого люду, яке підлягало урядові замку, командування замковою залогою, розслідування злочинів і покарання злочинців. З часом повноваження каштелянів були суттєво обмежені й вони переважно допомагали воєводі збирати шляхетське ополчення, а за відсутності воєводи виконували його обов’язки. Як і воєвода, щасливий номінант на каштелянство автоматично ставав сенатором Речі Посполитої. Отож каштелянами в Україні ставали представники родів князів Заславських, Вишневецьких, Сангушків, панів Семашків, Гойських. Варто зауважити, що серед каштелянів існував поділ на «більших» («кріслових»), які на засіданнях сенату сиділи на почесних місцях у кріслах, та «менших» («дронжкових»), які розміщувалися на лавах.

Важливе місце в системі місцевого управління посідали старости, які призначалися безпосередньо королем і виступали його прямими представниками на місцях. Старости виконували адміністративні функції для непривілейованих верств населення, урядували королівськими землями, відповідали за обороноздатність королівського замку, охороняли громадських спокій, очолювали ґродський або замковий суд, що опікувався розглядом кримінальних справ. Посідання старостинського уряду відкривало доступ до заволодіння земельними ресурсами королівщин, яких в Україні, а особливо у Київському воєводстві, було чимало. Тож і боротьба за уряд старости точилась неабияка, і зазвичай переможцями з неї виходили впливові магнати.

Звичайно ж, отримавши, скажімо, Чигиринське чи Богуславське староство, нащадок роду Острозьких у другій половині XVI ст. або представник роду Конецпольських чи Потоцьких у наступному XVII ст. не вельми поспішав на віддалені «креси», віддаючи перевагу проживанню у своїх більш безпечних маєтках чи в столиці. А тому на практиці встановився такий порядок, за якого старостинські функції насправді виконували призначені старостою помічники — підстароста, суддя, писар ґродського суду.

Потреба в такій заміні диктувалась ще й тією обставиною, що, як правило, магнати не обмежували свої владні претензії лише урядом старости. Традиції і закон дозволяли старостам посідати воєводські чи каштелянські посади й навіть номінуватися старостами в різних воєводствах одночасно.

Іншу групу, діючих місцевих урядників, формували посади, що обслуговували потреби функціонування судової системи і працювали на обороноздатність того чи іншого воєводства. Зокрема, підкоморій опікувався розмежуванням земель у разі виникнення судових суперечок за них, вступом у права спадщини. Суддя, підсудок і писар формували земський суд, що вирішував судові суперечки між шляхтою всередині корпорації та з представниками інших соціальних груп. Хорунжий відповідав за хоругву воєводства чи землі. А войський під час війни забезпечував громадський порядок на довіреній йому території. Городничий виконував адміністративні функції у містах.

Крім цієї групи урядників, що були задіяні в конкретних справах життєдіяльності воєводства, землі чи повіту, в традиціях державного життя Речі Посполитої було надання королем винятково титулярних, почесних урядів стольника, підстолія, чашника, підчашого, ловчого, мечника, скарбника. Крім підстав для гонору, посідання цих урядів нічого не додавало шляхтичу. Але й цього було досить, аби наполегливо боротися за отримання уряду. Існувала навіть глузлива приказка з цього приводу: «Шляхтич без уряду — як пес без хвоста». Дослідники взагалі схильні вбачати в цих титулярних урядах своєрідний замінник спадкових титулів знаті — герцогів, князів, графів, баронів, що існували в Західній Європі та були законодавчо заборонені в Короні Польській і Речі Посполитій (під час Люблінського сейму 1569 р. виняток було зроблено лише для представників князівських родин Русі).

Лише посади в станових судах (підкоморія, судді, підсудка, писаря) були виборними, але й у цьому випадку шляхта обирала лише по чотири кандидати на кожну посаду, з яких один, найбільш гідний, отримував від короля уряд. Інші земські посади надавались королем безпосередньо, і в цьому крився неабиякий потенціал для зміцнення ролі виборного й обмеженого в правах сеймом монарха. Водночас тут же було приховано неабияку небезпеку для розвитку корупції, придворних інтриг, хабарництва. Нестримне бажання претендентів на посідання земських урядів, підкріплене щедрими матеріальними винагородами наближених короля, інколи призводило до того, що ще за життя носія того чи іншого почесного титулу вибудовувалась черга охочих його отримати. А інколи взагалі траплялись колізії, протиправні з позицій тогочасного законодавства Речі Посполитої, коли в тому самому воєводстві було по декілька стольників чи підчаших.

Для того, щоб посісти якусь більш чи менш впливову земську посаду, потрібно було мати «осілість» у цьому воєводстві. Зрозуміло, що найбільше шансів номінуватись на різні земські уряди в різних воєводствах мали магнати, для яких неважко було придбати землю в кількох