Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

власній жадобі до знань і неймовірному самозреченню родичів, що те навчання оплачували. Жак. Франт. Веселий шибеник. Що вона вміє? Втягати нитку в голку? Накладати джгути? Тримати гаки? Ха, та тут запитання звучить: коли руда студенточка зомліє, відпустить гаки й впаде носом у відкрите черево оперованого?

Люди такі вразливі, — подумав він. Я ж просив, аби дали мені ельфійку. Або когось моєї раси. Але ні. Не довіряють.

Зрештою, як і мені.

Я половинчик. Нелюдь.

Чужий».

— Шані!

— Слухаю, пане Вандербек.

— Расті. Чи то для тебе «пане Расті». Що це, Шані? Для чого служить?

— Екзаменуєте мене, пане Расті?

— Відповідай, дівчино!

— То распатор! Для стягування надкісниці під час ампутації! Аби надкісниця не потріскалася під зубцями пилки, аби мати чистий і гладенький спил! Ви задоволені? Я склала іспит?

— Тихіше, дівчино, тихіше.

Пройшовся пальцями по волоссю.

«Цікаво, — подумав. — Тут нас четверо лікарів. І кожен рудий! Фатум чи як?»

— Звольте, — кивнув, — із намету, дівчата.

Вони послухалися, хоча всі троє пирхнули собі під носи. Кожна на свій манер.

Перед наметом сиділа групка санітарів, утішаючись останніми хвилинами солодкого неробства. Расті окинув їх суворим поглядом, принюхався, чи не напилися вони вже.

Коваль, великий хлоп, крутився біля свого столу, що нагадував лаву для тортур, упорядковував знаряддя, що служило для вилущування поранених із броні, кольчуг і погнутих шоломів.

— Там, — почав Расті без вступу, показуючи на поле, — за мить почнеться різанина. А за мить плюс мить з’являться перші поранені. Усі знають, що треба робити, кожен знає свої обов’язки і своє місце. Якщо кожен буде слідкувати, за чим він повинен слідкувати, нічого не може піти погано. Зрозуміло?

Жодна з «дівчат» не прокоментувала.

— Отам, — продовжив Расті, знову вказуючи, — якісь сто тисяч людей за мить почнуть взаємно одне одного калічити. У дуже вишукані способи. Нас, враховуючи два інші шпиталі, дванадцятеро лікарів. Ми ні за що не зуміємо допомогти всім, хто допомоги потребуватиме. Навіть малому відсотку з тих, хто її потребуватиме. І на це ніхто й не очікує. Але лікувати ми будемо. Бо це — перепрошую за банальність — сенс нашого існування. Допомагати тим, хто допомоги потребує. Тож банально допоможемо стільком, скільком допомогти зуміємо.

Знову ніхто не прокоментував. Расті озирнувся.

— Ми не зуміємо зробити більше за те, на що будемо спроможні, — сказав тихіше й тепліше. — Але намагатимемося всі, щоб не вийшло набагато за те менше.

* * *

— Вони рушили, — заявив конетабль Ян Наталіс і витер спітнілу руку об стегно. — Ваша Королівська Величносте, Нільфгард рушив. Ідуть на нас!

Король Фольтест, приборкуючи танцюючого коня, сивка в оздобленому лілеями наряді, повернув до конетабля свій красивий — прямо для монети — профіль.

— Тоді нам треба прийняти їх гідно. Вашмосце конетаблю! Панове офіцери!

— Смерть Чорним! — крикнули в один голос Адам «Адью» Панґратт і де Рюйтер.

Конетабль глянув на них, потім випростався й набрав повітря в груди.

— До хоругви!!!

Віддалік глухо брязнули нільфгардські литаври й барабани, загуділи кривули, оліфанти й сурми. Земля, об яку били тисячі копит, затремтіла.

* * *

— Уже, — відізвався Анді Бібервельдт, половинчик, старший по табору, відгортаючи волосся з малого, із гострим кінчиком вуха. — Будь-якої миті…

Тара Хільдербрандт, Діді «Хмеляр» Хофмайєр та інші фургонники, що зібралися біля них, кивали. Вони також чули глухий одностайний гуркіт копит, що долинав з-за пагорба й лісу. Вони чули вереск і рик, що наростали, нагадуючи гудіння величезного джмеля. Відчували тремтіння землі.

Рик раптом став гучнішим, підскочив на тон вище.

— Перший залп лучників, — Анді Бібервельдт мав досвід, бачив — а точніше чув — не одну битву. — Буде ще один.

Він був правий.

— А тепер зіткнуться!

— Крр… краще ззз… залізьмо ппп… під вози, — запропонував Вільям Хардботтом, якого звали Заїкою, неспокійно крутячись. — Ккк… кажу вам…

Бібервельдт та інші половинчики глянули на нього з жалем. Під вози? Навіщо? Від місця битви їх відокремлювало близько чверті милі. А якби навіть який загін увірвався сюди, у тил, до табору, то чи вбереже когось сидіння під возами?

Рик і гуркіт наростали.

— Уже, — оцінив Анрі Бібервельдт. І знову був правий.

З відстані чверті милі, з-за пагорба й лісу, крізь рик і раптовий гуркіт заліза, що билося об залізо, до табірників долинув виразний жахливий звук, від якого волосся на потилиці ставало дибки.

Виск. Страшенний, розпачливий, дикий виск і кувікання скалічених тварин.

— Кавалерія… — Бібервельдт облизав губи. — Кавалерія наштрикнулася на піки…

— Ттт… тільки, — вичавив зблідний Заїка, — не знаю, чим їм ккк… коні завинили, ссс… ккк… сучим синам.

* * *

Ярре витер губкою невідомо який раз уже написане речення. Приплющив очі, пригадуючи той день. Момент, коли зіткнулися дві армії. Коли два війська, як завзяті вовкодави, вчепилися одне одному в горлянку, сплелися в смертельних обіймах.

Він шукав слів, якими це можна було описати.

Марно.

* * *

Клин кінноти з розмаху встряг у чотирикутник. Наче гігантський кинджал в уколі, дивізія «Альба» зламала все, що захищало доступ до живого тіла темерійської піхоти: піки, списи, алебарди, павежі й щити. Наче кинджал, дивізія «Альба» уп’ялася в живе тіло й пустила кров. Кров, у якій зараз борсалися й ковзали коні. Але вістря кинджала, хоча й увіткнуте глибоко, не дійшло до серця чи якогось важливого органа. Клин дивізії «Альба» замість рознести й розчленити темерійський чотирикутник увіткнувся та зав’язнув. Застряг в еластичній і густій, наче смола, юрмі пішого люду.

Спочатку це не виглядало грізно. Вістря й бокові сторони клину становили елітарні важкоозброєні роти, від щитів та броні панцирів клинки та вістря ландскнехтів відскакували, наче молоти від ковадла, і неможливо було дістатися до оладрованих вершників. І хоча раз за разом хтось із панцирних падав із коня чи разом із конем, але мечі, сокири, чекани й моргенштерни кавалеристів клали піхотинців, що перли на них, справжнім покотом. Клин, що ув’язнув у натовпі, здригнувся й почав втикатися глибше.

— «Альбаааа»! — молодший лейтенант Дельвін еп Мера почув крик оберштера Еггебрахта, що здійнявся над брязкотом, гарчанням, виттям та іржанням. — Уперед, «Альба»! Хай живе імператор!

Вони рушили, рубаючи, товчучи й колючи. З-під копит коней, що вищали й билися, чути було плюскіт, хрупання, скрегіт і тріск.

— «Ааальбааа»!

Клин зав’язнув знову. Ландскнехти, хоча й були проріджені й скривавлені, не відступили, наперли, стиснули кінноту, наче обценьками. Аж затріщало. Під ударами алебард, бердишів і бойових цепів зігнулися й репнули панцирні першої лінії. Колоті протазанами та списами, стягувані із сідел гаками гвізарм і рогатин, безжально биті залізними обушками та дубинами, кавалеристи дивізії «Альба» почали