Читати книгу - "Куджо"

— промовила Чаріті, обійнявши Бретта рукою, — ти — який завгодно, тільки не дурний. Вранці я поговорю з самим Альвою і попрошу сходити подивитися. Я зроблю це, як тільки ми встанемо, домовились?

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Чудово. Я не хотів тебе діставати, просто не можу викинути це з голови.

До кімнати зазирнув Джим.

— Я витяг дошку для скреблу[79]. Хтось хоче пограти?

— Я, — вигукнув Бретт, підводячись, — якщо ви покажете як.

— А ти, Чаріті?

Вона усміхнулася.

— Не зараз. Я зайду до вас на попкорн.

Бретт пішов слідом за дядьком. Чаріті сиділа на канапі й дивилася на телефон, думаючи про Бреттів сомнамбулізм і про те, як він годував фантомного собаку фантомною їжею в сучасній кухні її сестри.

«Куджо більше не голодний. Вже не голодний».

Раптом у неї заклякли руки, і вона здригнулася. «Завтра вранці ми дамо цьому раду, — пообіцяла собі Чаріті. — У той чи інший спосіб. Навіть якщо доведеться повернутись і подбати про все самим. Обіцяю, Бретте».

Вік зателефонував додому о десятій. Відповіді не було. Об одинадцятій зателефонував знову, і знову ніхто не взяв слухавки, хоч він чекав десь аж до двадцятого гудка. О десятій Вік почав боятись. Об одинадцятій він був уже добряче наляканий, хоч і не міг точно сказати чому.

Роджер спав. Вік набирав номер у темряві, у темряві слухав довгі гудки й у темряві клав слухавку. Він відчув себе самотньою, розгубленою дитиною, не знаючи, що робити і що думати. У голові знову й знову звучала та сама мантра: з Кемпом, з Кемпом, вона поїхала з Кемпом.

Це суперечило логіці і здоровому глузду. Він прокручував у голові всю свою розмову з Донною, знову й знову відтворюючи в пам’яті слова і відтінки інтонацій. Вони з Кемпом посварилися. Вона сказала йому забиратися на всі чотири сторони. І це спровокувало Кемпа помститися їй своїм маленьким любовним посланням. Це не було схоже на рожеву казочку, де двоє без пам’яті закоханих вирішують утекти разом.

«Розрив — не перешкода для нового зближення», — відрізав розум із фантастичним, безжальним спокоєм.

А Тед? Вона ж не взяла б із собою Теда, правда ж? З її опису Кемп уявлявся Вікові якимось варваром, і, хоч Донна нічого про це не сказала, у Віка склалося враження, що того дня, коли вона наказала йому вимітатись, у них мало не дійшло до насильства.

«Закохані здатні на несподівані вчинки».

Невідома, ревнива часточка його розуму, про яку Вік навіть не підозрював до того вечора в парку Дірінг Оукс, знала відповіді на всі питання, і в темряві здавалося байдуже, що майже всі ці відповіді насправді абсурдні.

Він повільно балансував між двома гострими гранями. На одній з них був Кемп («А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?»); на другій була намальована уявою картина їхнього порожнього будинку в Касл-Року, у якому безперестанку дзвонить телефон. Вона могла потрапити в аварію. Можливо, вони з Тедом у лікарні. Хтось міг вдертись у будинок. Можливо, вони лежать убиті у своїх кімнатах. Та якби вона потрапила в аварію, з ним би точно вже зв’язались. І сама Донна, і люди з його офісу знають, у якому готелі вони з Роджером зупинилися в Бостоні. Та в темряві цей аргумент, замість того щоб стати заспокоєнням (досі ж ніхто не зателефонував), лише наштовхував на думки про вбивство.

«Їх пограбували і вбили», — шепотів розум, доки Вік лежав без сну в мороці. Тоді він повільно переходив до другої гострої грані, знову повторюючи мантру: з Кемпом, вона з Кемпом.

Поміж цими двома крайнощами розум відшукав і інше логічне пояснення, котре сповнювало Віка безсилою люттю. Можливо, вони з Тедом вирішили поїхати до когось на ніч і просто забули його попередити.

Уже було занадто пізно просто телефонувати й розпитувати: тільки тривожити людей. Можна було б подзвонити у відділок і попросити шерифа послати когось перевірити. А може, це зайва тривога?

«Ні», — відповів розум.

«Так», — рішуче промовив розум.

«Вони з Тедом обоє лежать мертві з застромленими в горло ножами, — підказував розум. — Ти ж постійно читав про таке в газетах. Подібні випадки траплялися навіть у Касл-Року незадовго до того, як ми туди переїхали. Той ненормальний коп. Той Френк Додд».

«Вона з Кемпом», — нашіптував внутрішній голос.

Вік повторив спробу опівночі. Цього разу безперервні дзвінки, на які ніхто не відповідав, вселили в нього крижану, убивчу впевненість: удома щось сталося. Кемп, грабіжники, вбивці, що завгодно. Біда. Вдома трапилася біда.

Вік кинув слухавку на важіль і засвітив лампу над ліжком.

— Роджере, — покликав він, — Роджере, прокинься.

— Га? Що? Хр-р-р-р…

Роджер затулив очі рукою від світла. Він був одягнений у піжаму з маленькими жовтими університетськими прапорцями.

— Агов, Роджере!

Роджер розплющив очі, кліпнув, глянув на годинник.

— Що? Віку, зараз же північ.

— Роджере… — Вік ковтнув слину, і в його горлі щось забриніло. — Роджере, уже північ, а Донни з Тедом і досі немає вдома. Мені страшно.

Роджер сів і підніс годинник до самого обличчя, щоб перевірити слова Віка. Було чотири хвилини на першу.

— Ну, може, їх дістало сидіти самим удома, Віку. Іноді Алтея бере дівчаток і їде до Селлі Петрі, коли мене немає. Каже, що вночі вітер з озера діє їй на нерви.

— Вона б зателефонувала.

Тепер, коли світло було ввімкнене, а Роджер сидів поряд і розмовляв з ним, думка про те, що Донна могла просто взяти і втекти зі Стівом Кемпом, здавалася безглуздям. Вікові навіть не вірилося, що він міг таке припустити. Забувши про логіку. Вона сказала, що все скінчено, і він їй повірив. Він вірив їй зараз.

— Зателефонувала? — перепитав Роджер. Йому все ще було важко зорієнтуватися.

— Вона знає, що коли я у від’їзді, то майже кожен вечір дзвоню додому. Донна б зателефонувала в готель і залишила повідомлення, що її не буде всю ніч. Хіба Алтея не вчинила б так само?

Роджер кивнув.

— Так, вона б подзвонила.

— Вона б залишила повідомлення, щоб ти не хвилювався, як я зараз.

— Ага, але вона просто могла забути, Віку.

Проте в карих очах Роджера читалося занепокоєння.

— Звісно, — погодився Вік, — але… Якщо щось трапилося?

— Донна ж носить із собою паспорт. Хіба ні? Якби вони з Тедом, не приведи Господи, потрапили в аварію, копи