Читати книгу - "Останній з могікан"

аж ніяк не схилить кого до відвідин, Соколине Око штовхнув низеньку дверину й опинився перед Геметом. Поміж ними було вогнище. Коли розвідник сів, майже цілу хвилину вдивлялися вони мовчки один в одного. Ця несподівана й неймовірна поява — якщо вона не підірвала Девідові світогляду, то в усякому разі похитнула його віру й рішучість. Він потягся по свою сопілку й підвівся, маючи невиразний намір подолати ту з'яву музикою.

— Темне й таємниче страховище! — вигукнув він, тремтячими руками накладаючи окуляри й шукаючи незрадливого свого помічника в усіх знегодах — книжечку псалмів. — (А не знаю, ані хто ти, ані чого прийшло, але коли ти заважуєш лихе щось супроти особи чи прав иайсмиреннішого слуги церкви, вслухайся до натхненної мови юнака ізраїльського й покайся.

Ведмідь затрусив своїм пелехатим тулубом, і добре знайомий Геметові голос відповів:

— Відклади цю пищавку й утиш свою горлянку. П'ять слів простої й зрозумілої людської мови зараз вартніші цілої години репету.

— Хто ти? — запитав Девід, геть ошелешений, щоб там братись до якого співу.

— Людина, як і ти. В жилах у мене ведмежої чи індіянської крові не більше, ніж у тебе. Невже ти так швидко забув, хто тобі повернув оцю дурняцьку штуку, що в твоїх руках?

— Чи ж може таке бути? — відповів Девід, уже вільніше переводячи подих; в голові йому поволі яснішало. — Багато я див бачив з тих пір, як між поган перебуваю, але це вже над усе!

— Ну, ну, — озвався Соколине Око, показуючи своє чесне обличчя, щоб і зовсім розвіяти Девідові сумніви. — Ось подивись на шкіру. Хоч вона й не така біла, як у панночок, та червоність її лишень од вітру й сонця. Але перейдім до справи.

— Перше скажіть мені, що з дівчиною та юнаком, який так мужньо її шукав, — перебив його Девід.

— О, вони щасливо втекли від томагавків тих шельмаків. А на слід Анкеса ти можеш мене спровадити?

— Він у полоні і, боюся, рокований уже на смерть. Дуже прикро мені, що такий достойний юнак має померти в поганстві, і я вже знайшов відповідний гімн…

— Можеш провести мене до нього?

— Це діло не складне, — завагався Девід, — але я дуже боюся, що ваша присутність тільки погіршить його сумну долю.

— Досить слів, рушаймо, — відрік на те Соколине Око.

Він знову сховав голову й перший вийшов з хатини.

Дорогою розвідник дізнався, що його супутник мав доступ до Анкеса з огляду на свою нібито причинність. До того ще допомогла Девідові прихильність одного вартівника, який умів трохи по-англійському, через що псалміст обрав його за об'єкт для навернення. Чи добре гурон розумів наміри свого нового приятеля, річ вельми сумнівна, але факт, що виняткова увага лестить дикунові не менше, як і людині цивілізованій, і отже індіянин пройнявся симпатією до Девіда. Тут немає потреби розводитись, як саме видобув розвідник ці подробиці з Девіда; не будемо ми переказувати й тих вказівок, що розвідник дав псалмістові, коли про все довідався. Перебіг нашої розповіді у своїм часі все це з'ясує читачеві.

Хатина, де ув'язнили Анкеса, стояла в самому центрі селища, і непоміченим підійти до неї чи вийти звідти було просто неможливо. Але Соколине Око зовсім і не замірявся таїтися. Розраховуючи на свою здібність до прибраної ролі, він так навпростець і рушив до хатини. Щоправда, деякий захисток уділила йому пізня година, хоч він і нехтував усякими можливостями критися. Хлоп'яцтво вже спало твердим сном, дорослі теж порозходились по домівках. Лишень яких п'ятеро вояків стриміло біля в'язниці Аикесової, не спускаючи бранця з ока.

Побачивши Гемета в товаристві їхнього Славного чаклуна, якого вони впізнали у ведмежій постаті, гурони без вагання розступилися й дали їм дорогу. Але самі вони й гадки не мали відходити. Навпаки, їх ще й зацікавила нагода побачити які-небудь таємничі обряди.

Оскільки розвідник не міг порозумітися з гуронами їхньою мовою, розмова цілком припала на Девіда. І цей останній, попри все своє простацтво, так блискуче приклав до діла Одержані напучення, що перевищив найбільші сподіванки навчителя.

— Делавари — це баби! — вигукнув псалміст, звертаючись до індіянина, що сяк-так розумівся на англійщині. — Англійці, мої дурнуваті земляки, сказали їм узяти томагавки ц повбивати своїх батьків у Канаді, а вони забули, що вже давно побабіли. Хоче мій брат почути, як Стрибкий Олень проситиме собі спідниці й милосердя благатиме у гуронів, при стовпі стоячи?

Схвальне «Гу!», голосно вимовлене, посвідчило, з якою втіхою гурон сприйняв би цю слабкодухість ворога, такого ненависного й такого небезпечного.

— Тоді хай він одійде вбік, а чарівник подмухне на собаку! Перекажи це моїм братам.

Гурон переклав товаришам Девідову мову, і вона їм сподобалась — така витончена жорстокість була до смаку їхнім непогамованим темпераментам. Вони відступилися трохи від входу і кивнули гаданому чаклунові входити. Але ведмідь не зрушив з місця і тільки загарчав.

— Чарівник боїться, що його подих може впасти на його братів і позбавити їх також мужності, — провадив далі Девід на цей знак розвідників. — їм треба відійти далі.

Гурони, остерігаючись перед цим найстрашнішим для вояка нещастям, гуртом відступили й зупинились у такому місці, звідки вони тільки бачили вхід до хатини, але розмови не могли чути. Тоді, наче заспокоївшись за їхню безпеку, розвідник повільно ввійшов досередини. Там панувала тиша й півморок, бо в'язень був сам один, а освітлювало хатину лише напівпригасле вогнище, на якому перед тим готовано вечерю.

Анкес, руки й ноги мавши міцно, аж до болю, зв'язані, напівсидів у протилежному кутку хатини. Коли страшна звірина постала йому перед очима, він навіть не зволив на неї глянути. Розвідник, що залишив Девіда біля дверей переконатись, чи за ними не стежать, вважав тим часом за доцільніше не розкриватись. Не озиваючись до в'язня, він заходився витинати різні фиглі, ведмедеві властиві. Молодий могіканин спершу подумав, що гурони таки направду випробовують його дух, спровадивши до нього живого звіра; та скоро в рухах тварини, таких для Гейворда природних, він постеріг певні хиби й викрив ошуканство. Але зневажливий вираз у юнака на обличчі можна було занадто по-різному тлумачити, щоб достойний розвідник узяв його на карб своїх талантів. Отож, на щастя, Соколине Око не знав, як Анкес, досвідченіший у цій справі, оцінює його гру, а то б він з пересади запевне розтягнув її надовше. Як тільки Девід подав умовне гасло, сердите гарчання ведмедеве одразу заступив зміїний сик.

Анкес зіперся спиною до стіни хатини і так і сидів, заплющивши очі, наче не хотів поганити