Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

неї ніхто нічого не чув. Чи стала вона жертвою темного задуму, невідомого нікому плану, або врятувалася в нетрях річки від переслідувань ворога; чи вимер її екіпаж від епідемії, або, кинувши судно, загинув у нетрях від голоду і звірів — дізнатися було годі. Лише через багато років, коли по Тавассі почали знаходити золото, виникло припущення, що це була авантюра, золота мрія, здатна перетворювати дорослих на дітей, але і з цим, кому було це до вподоби, мирився тільки той, хто не міг звикнути до непевності. «Ту, що біжить» залишили там, де на неї випадково натрапив катер, оскільки не знайшлося охочих знову шукати пограбоване дотла судно, з репутацією, котра живила б забобони.

— Але цього не досить для мене і вас, — сказав Філатр, коли ми переговорили і передумали про все, що пов’язано з кораблем Сеніелів. — Ще вчора я зустрів молоду даму — Біче Сеніель.

Очі Дезі висохли, і вона стримала посмішку.

— Біче Сеніель? — сказав я, розуміючи лише тепер, як було мені важливо знати про її долю.

— Біче Каваз. Філатр затримав паузу і докинув:

— Атож. На пароплаві в Ріолі. Її чоловік, Гектор Каваз, був з нею. Його дружині нездужалось, і він запросив мене, дізнавшись, що я лікар. Я не знав, хто вона, але почав здогадуватися, коли, почувши моє прізвище, вона запитала, чи знаю я Томаса Гарвея, який жив у Ліссі. Я відповів ствердно і багато розповів про вас. Пам’ятаючи про обережність, я вирішив не передавати лише нам з вами відомі факти того вечора, коли у Стерса грали у карти, і деякі інші обставини, іншого штибу, ніж ті, про які зазвичай говорять, коли трапляється випадкове знайомство. Але оскільки розмова торкнулася історії корабля «Та, що біжить по хвилях», я поклав собі за обов’язок викласти все, що бачив у лісовій затоці. Вона говорила стримано, і навіть це моє відкриття корабля вивело її зі спокійного стану тільки на одну-єдину мить, коли вона сказала, що про це слід було б неодмінно дізнатися вам. Її чоловік, людина напрочуд жива, дотепна й приємна, розповів мені своєю чергою про те, що попервах після весілля часто бачив вас уві сні на шлюпці удвох з молодою жінкою, обличчя якої було закрите. Тоді виявилося, що йому відома ваша історія, і розмова, добравши відвертості, повернулася до подій в Гель-Г’ю. Наразі він тримався невимушено. Жодного слова не було сказано Біче Каваз про її ставлення до вас, але я бачив, що вона сповнена впевненої задуми — здалеку, як берег дивиться на інший берег через синю рівняву води.

«Він міг би бути ближчий вам, дорога Біче, — сказав Гектор Каваз, — якби не трагедія з Ґезом. Обставини повинні були зімкнутися. Їх розірвала ця смута, ця раптова смерть».

«Ні, життя, — відказала молода жінка, поглядаючи на Каваза з довірою та посмішкою. — У ті дні життя поставило мене перед замкненими дверима, від яких я не мала ключа, щоб з його допомогою переконатися, чи це, бува, не імітація дверей. Я не стукаю в наглухо зачинені двері. Негайно ж з’ясувалося, що підтримувати стосунки неможливо. Не розуміють — значить, не існує!»

«Це сказано у запалі!» — зауважив Каваз.

«Чому? — вона щиро здивувалася. — Мені хочеться завжди бути тільки собою. Що може бути скромнішим, дорогий докторе?»

«Або грандіознішим», — відповів я, пристаючи на її слова. У неї був невеликий жар — незначна застуда. Я попрощався під живим враженням її особистості — враженням недоторканості та привітності. У Сан-Ріолі я зустрів Товаля, який зайшов до мене; побачивши моє ім’я в готельній книзі, він, дізнавшись, що я той самий доктор Філатр, негайно розказав усе про вас. Чи треба говорити, що я одразу зібрався і поїхав, кинувши всі справи у колонії? Саме так. Дедалі частіше нарікаю на пам’ять. Біче Каваз просила мене, якщо я вас зустріну, передати вам її лист.

Він покопався у портфелі і витягнув невеликий конверт, на якому стояло моє ім’я. Подивившись на Дезі, яка сором’язливо і похапцем кивнула, я прочитав лист. У ньому було п’ять рядків: «Будьте щасливі. Я згадую вас із вдячністю і повагою. Біче Каваз».

— Оце і все… — сказала розчарована Дезі. — Я чекала більшого. — Вона підвелась, її обличчя залив рум’янець. — Я очікувала, що в листі буде визнано право і щастя мого чоловіка бачити все, що він хоче і бачить, — там, де хоче. І мало бути ще ось що: «Ви маєте рацію, тому що це сказали ви, Томас Гарвей, який не бреше». І ось це скажу я за всіх: Томасе Гарвей, правда ваша. Я сама була з вами в човні і бачила Фрезі Ґрант, дівчину в мереживній сукні, яка не боїться ступити ногами на безодню, оскільки й вона бачить те, чого не бачать інші. І те, що вона бачить, дано всім: візьміть його! Я, Дезі Гарвей, надто молода, щоб судити про ці складні речі, але я знову скажу: «Людину не розуміють». Треба її зрозуміти, щоб побачити, як багато невидимого. Фрезі Ґрант, ти є, ти біжиш, ти тут! Скажи нам: «Добривечір, Дезі! Добривечір, Філатре! Добривечір, Гарвею!»

Її обличчя сяяло, гнівалось і сміялося. Мимоволі я встав з холодом в спині, що зробив відразу й Філатр — так дивовижно задзвенів голос моєї дружини. І я почув слова, сказані без зовнішнього звуку, але так виразно, що Філатр озирнувся.

— Ну от, — сказала Дезі, сідаючи і полегшено зітхаючи, — добривечір і тобі, Фрезі!

— Добривечір! — Почули ми з моря. — Добрий вечір, друзі! Чи не нудно вам на темній дорозі? Я поспішаю, я біжу…

Післяслово

Самітник із Зурбагана

Бунін потиснув Грінові руку і мовив:

— Нічого такого я не бачив, великий мій сусідо! Тобто бачив, але з протилежним результатом. Чи Ви часом не з Сибіру?

Грін дожував хліб з маслом і тільки тоді відповів:

— Із Зурбагана![31]

Пам’ятаю, як у дитинстві відкрив для себе «Купання червоного коня» Петрова-Водкіна. Велетенська фігура неприродного кольору (кажуть, що спершу маляр думав зобразити гнідаша) заповнює весь обшир картини промовистою грою пружних молодих м’язів і надає їй фантастичного, неправдоподібного характеру. На тлі хирлявого хлопчика кінь скидається на неприборканого гіганта, ладного от-от вирватися зі слабенької руки. Так стоїть справа і з фантазією Олександра Гріна, сучасника російського маляра: він насилу дає собі раду з її бурхливим польотом, але про це — згодом. Хай там як, а зараз, за багато років потому, я згадав цю картину, і згадав саме тому, що двох митців, здається, споріднює