Читати книгу - "Тінь вітру"

стражданням для Хуліана. Ночами він не спав, щомиті очікуючи найнятих паном Рікардо вбивць. Але у ставленні Хорхе Алдаї до Хуліана не було жодних змін.

Аж змарнілий від душевних мук, Хуліан розповів Мікелеві Молінеру про те, що сталося. Мікель похитав головою.

— Ти божевільний, Хуліане, але це не дивно. Дивно те, що ця новина досі не поширилася в домі Алдаїв. Утім, і це не так дивно. Певно, пані Алдая сама ще не знає, що робити. Я лише тричі в житті розмовляв із нею, але дійшов двох висновків: перше — пані Алдая має розум дванадцятирічної дівчинки; й друге — вона страждає на хронічну самозакоханість, яка заважає їй бачити те, чого вона бачити не хоче. Тим паче якщо це не стосується її особисто.

— Утримайся від діагнозів, Мікелю.

— Так чи інак, вона, либонь, досі розмірковує: що сказати, як сказати, коли й кому. Спершу їй слід подумати про наслідки для неї самої, про можливий скандал, про чоловікову лють... Решта, насмілюся припустити, її не хвилює.

— Гадаєш, вона нічого не розповість?

— Вона помовчить день-два, але не думаю, що буде в змозі довго тримати все це в таємниці від пана Рікардо. А як план утечі? Він досі в силі?

— Більш ніж будь-коли.

— Радий це чути. Бо я справді вважаю, що зворотного шляху немає.

Тиждень тягнувся нескінченно. Очікування було нестерпним. Хуліанові здавалося, що він помирає. Щодня він на тремтячих ногах ходив до школи, але його присутність там була, так би мовити, лише позірною; він обмінювався тривожними поглядами з Мікелем Молінером, який був так само занепокоєний, як і Хуліан, якщо не більш. Хорхе Алдая мовчав. Він поводився чемно, як зазвичай. Щовечора по нього приїздив водій пана Рікардо. Хасінта більше не з’являлася.

Увечері в четвер, після занять, Хуліан почав благословляти фортуну. Здавалося, пані Алдая досі нічого нікому не розповіла. Чому? Через сором? Через власну глупоту, про яку говорив Мікель?.. Утім, це не мало значення. Головне, щоб вона мовчала до неділі. Тієї ночі, вперше за кілька днів, Хуліан зміг заснути.

Однак у п’ятницю вранці біля шкільної брами на нього чекав падре Романонес.

— Хуліане, треба поговорити.

— Що сталося, отче?

— Я завжди знав, що рано чи пізно цей день надійде, — злісно всміхнувся падре, — і мушу зізнатися, я радий повідомити тобі цю новину.

— Яку новину, отче?

— Хуліан Каракс більше не є учнем школи Святого Ґабріеля. Його присутність у закладі, класах та навіть у саду суворо заборонена. Його речі, підручники та інше майно відтепер є власністю школи.

Останніми у промові падре Романонеса були слова «негайне й остаточне виключення».

— Можна спитати про причину?

— Особисто я знаю з десяток, тож залишаю тобі обрати з них найбільш імовірну. Бувай, Караксе. І хай щастить. Щастя тобі не завадить.

Метрах у двадцятьох, біля фонтану, стояло кілька учнів. Усі вони витріщалися на Хуліана. Дехто сміявся, роблячи прощальний жест. Інші дивилися в замішанні. Лише один сумно посміхався: це був Мікель Молінер.

Мікель кивнув головою й самими губами нечутно промовив слова, які Хуліан, здавалося, прочитав у повітрі: «Побачимось у неділю».

...Повернувшись додому на вулицю Св. Антоніо, Хуліан помітив біля крамниці «Мерседес» пана Рікардо. Хлопець зупинився за рогом і чекав. Через певний час пан Рікардо вийшов з крамниці капелюхів і сів у машину. Хуліан заховався за якимись дверима, поки автомашина проїжджала в напрямку Університетської площі, а коли вона зникла за рогом, він збіг сходами нагору.

Софі була в сльозах.

— Що ти накоїв, Хуліане?.. — прошепотіла вона беззлобно.

— Вибач, мамо...

Софі пригорнула сина до себе. Вона наче схудла й постарішала, немов у неї вмить украли життя та молодість. «І я винен у цьому більше, ніж будь-хто», — подумав Хуліан.

— Послухай мене уважно, Хуліане. Твій батько та пан Рікардо Алдая вже домовилися, що за кілька днів відішлють тебе до війська. В Алдаїв чимало впливу... Ти мусиш поїхати, Хуліане. Поїхати туди, де вони не знайдуть тебе ...

Хуліанові здалося, що в материних очах промайнула якась тінь.

— Є ще щось, мамо? Щось, чого ти не сказала?

Софі подивилася на нього. Її губи тремтіли.

— Тобі... нам обом слід утекти звідси. Назавжди.

Хуліан міцно обійняв її й прошепотів у вухо:

— Не хвилюйся за мене, мамо. Не хвилюйся.

Усю суботу Хуліан провів, зачинившись у власній кімнаті, серед книг та планшетів. Капелюшник на світанку зійшов до крамниці й не повертався до глибокої ночі. «У нього не вистачає мужності сказати все мені в обличчя», — думав Хуліан. Тієї ночі Хуліан, з повними сліз очима, прощався з роками, які він провів у цій темній, холодній кімнаті, загублений серед мрій, які — тепер він знав — ніколи не здійсняться.

У неділю, на світанку, Хуліан зійшов униз з однією торбою, куди склав сякий-такий одяг та книжки; поцілував Софі в чоло, поки та спала, згорнувшись під ковдрою у їдальні, й пішов. Вулиці сповивала блакитна імла. Мідні спалахи відблискували від пласких дахів старого міста. Хуліан ішов не кваплячись, прощаючись із кожними дверима, з кожним вуличним рогом... Може, з часом у його пам’яті залишиться тільки добре, а самотність, яка так часто переслідувала його на цих вулицях, забудеться?

На Французькому вокзалі було безлюдно; залізничні платформи, від яких відбивалося палаюче сяйво світанку, вигиналися в імлі, немов блискучі шаблі. Хуліан провів кілька годин, загубившись у магії слів; у ці години він скидав із себе своє ім’я, немов власну шкіру, й намагався відчути себе іншою людиною. Він мріяв про героїв своїх іще не написаних творів — єдиний притулок, що залишився в його душі. Тоді він уже знав, що Пенелопа не прийде.

Незадовго до дванадцятої на станцію прибув Мікель Молінер, віддав Хуліанові квитки й усі свої заощадження. Двоє друзів міцно обнялися без зайвих слів. Хуліан ніколи раніше не бачив, щоб Мікель Молінер плакав.

Годинники були всюди, вони відлічували останні хвилини.

— Ще є час, — пробурмотів Мікель, не зводячи очей зі входу на станцію.

Але о п’ять хвилин на першу начальник станції дав останній дзвінок для пасажирів, які їхали до Парижа. Потяг уже почав рухатися вздовж платформи, й Хуліан обернувся, щоб востаннє попрощатися з другом. Мікель Молінер дивився на нього, тримаючи руки в кишенях.

— Пиши! — гукнув він.

— Напишу, тільки-но дістануся туди!

— Ні! Не мені! Пиши книжки. Не листи. Пиши їх