Читати книгу - "Янтарне скло"

class="p1">Вони опинилися на великій рівнині, котра простягалася далеко в туман. Тьмяне світло, за допомогою якого вони все це бачили, здавалося, йшло звідусіль, тож тут, можна сказати, не було ні тіней, ні світла, і все мало однаковий тьмяний колір.

На ґрунті повсюди стояли духи — дорослі й діти, — їх було так багато, що рябило в очах. Утім стояли не всі — деякі сиділи, деякі спали чи просто лежали, апатично дивлячись у простір. Ніхто тут не ходив, не бігав, не грав, хоча багато духів повернулися, щоб подивитися на новоприбулих, і в їхніх очах засвітилися цікавість і переляк.

— Духи, — прошепотіла Ліра. — Так ось куди потрапляють усі мертві.

Вона учепилася в руку Віла — мабуть, тому, що в неї більше не було Пантелеймона. Утім, Віл був цьому навіть радий. Галівесп'яни полетіли вперед, і діти бачили, як їхні яскраві бабки миготять над головами духів, котрі здивовано на них дивляться. Але повсюди, як і раніше, стояла гнітюча тиша, а сіре світло наповнювало серця дітей страхом, що його лише трохи розвіювало відчуття живого теплого тіла поруч.

Позаду них, за великим муром, усе ще верещали гарпії. Деякі духи перелякано дивилися на мур, однак більшість не зводили очей із Віла й Ліри. Поступово вони почали підходити ближче до дітей. Ліра відступила за спину Віла — їй дуже хотілося подивитися духам прямо в обличчя, але для цього їй не вистачало сміливості, тож першим узяв слово хлопець.

— Ви знаєте нашу мову? — спитав він. — Ви взагалі розмовляєте?

Хоча вони були лише наляканими дітьми, які страждають від болю, у них відчувалася та сила, котрої бракувало всій цій купі мертвих. Почувши Вілів голос, перший голос, що пролунав тут за незліченний час, бідолашні духи підійшли ближче, прагнучи відповісти.

Проте вони могли лише шепотіти. Повсюди залунав шепіт, лише трохи голосніший, ніж звук дихання. Коли духи, відчайдушно штовхаючись, почали наближуватися до дітей, у них над головами та перед очима замиготіли бабки галівесп'ян: маленькі люди хотіли зупинити мертвих, аби ті не зім'яли дітей. Духи-діти тужливо стежили очима за яскравими комахами, і Ліра розуміла, чому — вони гадали, що бабки були деймонами, і всім серцем бажали знову взяти в руки своїх власних деймонів.

— Та ні, це не деймони! — вигукнула Ліра й заридала, але відразу опанувала себе. — Якби тут був мій демон. Я б дозволила кожному з вас торкнутися та погладити його, слово честі…

Вона простягла руки назустріч дітям. Дорослі духи зупинилися, чи то від страху, чи то знов охоплені апатією, але діти побігли до Ліри. Ліра побачила, що духи складаються і якогось туману — її руки вільно проходили крізь них. Діти все лізли вперед, невагомі та безжиттєві, й намагалися зігрітися біля живої крові двох подорожан та їхніх сердець, що стукали. Віл і Ліра відчували, що коли духи проходять крізь їхні тіла, їх наче м'яко торкаються холодні пензлики, потрохи забираючи їхнє тепло. Вони зрозуміли, що коли так Триватиме й далі, вони також стануть мертвими — їхні запаси життя й тепла не були нескінченними, до того ж вони й так уже замерзли, а натовп усе насувався на них, і йому не, було видно кінця.

Зрештою Ліра почала благати духів зупинитися — підвела руки та сказала:

— Будь ласка, стійте! Ми хотіли б торкнутися всіх вас, але ми прийшли сюди, шукаючи одного хлопця, і ви повинні сказати нам, де ми його знайдемо. Віле, — повернула дівчинка голову, — що нам робити?

Духів просто зачаровувала кров на Ліриному чолі — вона Палала в напівмороку, наче жарини, і мертві постійно намагалися торкнутися її, прагнучи відчути дотик цього втілення г життєвої сили. Одна мертва дівчинка, котра, мабуть, померла у десятилітньому віці, несміливо простягла руку до рани, але відразу відсмикнула її, проте Ліра, побачивши це, промовила:

— Сміливіше! Ми прийшли сюди не для того, щоб робити вам боляче. Коли можеш, скажи нам що-небудь!

Дівчинка-дух заговорила слабким шепотом:

— Це зробили гарпії? Вони прагнули завдати тобі болю?

— Так, — відповіла Ліра, — але коли це все, на що вони Здатні, мене це не хвилює.

— О, вони здатні й на гірші речі…

— На які? Що вони можуть зробити?

Однак духи чомусь не хотіли сказати цього, лише хитали головами та мовчали. Нарешті один хлопець промовив:

— Коли ти перебуваєш у цьому місці вже сотні років, тебе це так утомлює, що гарпії вже не можуть тебе сильно налякати…

— Вони найбільше полюбляють розмовляти з новачками, — сказала перша дівчинка. — Це просто… Це просто жахливо. Вони… та ні, я не можу цього тобі розповісти.

Голоси духів були не гучнішими, ніж шепіт листопаду. Розмовляли лише діти: усі дорослі наче поринули в летаргічний сон, такий міцний, що здавалося, нібито вони вже ніколи не ворухнуться й нічого не скажуть.

— Будь ласка, послухайте мене, — промовила Ліра. — Ми із друзями прийшли сюди, щоб відшукати хлопця на ім'я Роджер. Він тут не дуже давно, лише декілька тижнів, отже, він небагато кого знає, але якщо вам відомо, де він…

Однак у глибині душі Ліра розуміла, що навіть якщо вони залишаться тут на декілька років і весь цей час переглядатимуть духів, вони зможуть побачити лише крихітну їх частку — настільки великою була їх кількість. Дівчинка відчула, як їй на плечі, наче гарпія, навалився відчай.

Утім, вона зціпила зуби й намагалася не дозволити тузі цілком заволодіти нею. «Хай там як, але ми сюди проникли, — подумала вона. — Це лише початок».

Перша дівчинка-дух щось тихо прошепотіла.

— Навіщо ми його шукаємо? — перепитав її Віл. — Річ у тому, що Ліра бажає поговорити з ним. Але я також хочу відшукати одну людину — свого батька, Джона Пері. Він десь тут, і перед тим, як повернутися до світу живих, я хотів би переговорити з ним. Тож, якщо можна, передай далі, що Роджера та Джона Пері шукають Ліра й Віл. Скажи…

Але тут духи — й діти, й дорослі — раптом повернулися й розлетілися хто куди, мов сухе листя, розкидане під поривом вітру. За мить довкола дітей виникла порожнеча, і невдовзі вони зрозуміли причину: згори залунали верескливі крики гарпій, і ось вони показалися із сутінку та, дихаючи смородом і б'ючи крилами, почали вигукувати щось глузливе.

Ліра відразу впала на землю та затулила руками вуха, а Віл, стиснувши в руці ніж, став на одне коліно над нею. Він побачив, що Тіаліс і Салмакія летять до них, однак вони все ще були далеко, і на декілька секунд хлопець залишився