Читати книгу - "Світанок"

такими самими очима — приблизно такими самими. І всміхатиметься тими самими вустами — майже тими самими. І далі розумітиме мене найкраще з усіх, хто не має прямого доступу в мою голову.

Можливо, Лі виявиться цікавим напарником, може, навіть буде мені щирим другом, здатним стати на мій захист. Але вона ніколи не зробиться мені найкращим другом у тому сенсі, в якому була Белла. Окрім неможливого кохання, яке я почував до Белли, між нами був і цей другий зв’язок, і він проникав до кості.

Завтра вона стане моїм ворогом. Або союзником. Це все, очевидячки, залежатиме від мене.

Я зітхнув.

Гаразд, — подумав я, віддаючи останнє, що мав. Усередині я відчув пустку. — Вперед. Рятуй її. Як нащадок Ефраїма я даю тобі дозвіл, даю тобі слово, що цим ти не порушиш угоди. І нехай провина лягає на мене. Ти мав рацію — ніхто не може відмовити мені в праві погодитися на це.

— Дякую, — прошепотів Едвард так тихо, щоб Белла не почула. Але слова його були такими гарячими, що краєм ока я помітив: інші вурдалаки обернулися й витріщилися на нас.

— Отож, — запитала Белла, наче нічого не відбувалося, — то як минув твій день?

— Чудово. Прокатався. Потинявся в парку.

— Непогано звучить.

— Звісно, звісно.

Зненацька вона скривилася.

— Розо? — звернулася вона.

Білявка хихикнула.

— Знову?

— Здається, за останні дві години я вихлебтала два галони[12], — пояснила Белла.

Ми з Едвардом посторонилися, щоб Розалія підвела Беллу з канапи й доправила в туалет.

— Можна мені піти самій? — запитала Белла. — У мене затерпли ноги.

— Ти впевнена? — здивувався Едвард.

— Роза підхопить мене, якщо я перечеплюся через власну ногу. А це може легко трапитися, адже я не бачу їх.

Розалія обережно поставила Беллу на ноги, притримуючи долонями за плечі. Белла випростала руки, ледь-ледь здригаючись.

— Як приємно, — зітхнула вона. — Ох, ну я й величезна!

І вона таки була величезна. Її живіт був окремим континентом.

— Ще один день, — мовила вона й поплескала себе по животі.

Я не зміг не здригнутися від болю, який прошив мене нагло, мов ніж, але силкувався тримати лице. Я же зможу ховати свої відчуття ще один день?

— Гарнесенько… Ой, ні!

Горнятко, яке Белла залишила на канапі, перехилилося, і темно-червлена кров побігла на світлу тканину.

Автоматично, хоча три руки випередили її, Белла нахилилася, щоб підхопити горня.

З її нутра пролунав неймовірно дивний звук, наче щось луснуло.

— Ох! — видихнула вона.

А тоді в неї підігнулися ноги, вона осіла на підлогу. Тої ж миті її підхопила Розалія, не давши впасти. Едвард був уже тут із простягнутими руками, всі забули про бруд на канапі.

— Белло! — вигукнув він, а далі погляд його затуманився, прошитий панікою.

За мить Белла заверещала.

Це був не просто крик, це був вереск смертельно пораненої тварини, від якого кров стигла в жилах. Лемент захлинувся, у горлі забулькало, й очі Белли закотилися. Тіло її здригнулося, вона вигнулася в руках Розалії — а тоді виблювала фонтан крові.

РОЗДІЛ 18. ЦЬОГО ПРОСТО НЕ ОПИСАТИ СЛОВАМИ

Тіло Белли, стікаючи кров’ю, звивалося в руках Розалії, наче через нього пропускали електричний струм. І весь цей час обличчя її було порожнім — безтямним. Нею крутило щось, що вирувало у нутрі. І коли вона конвульсивно здригалася, гучні розриви й хрускіт відлунювали воднораз зі спазмами.

Розалія та Едвард застигли на якусь частку секунди — і разом відмерли. Розалія стиснула тіло Белли в руках і, викрикуючи щось так швидко, що неможливо було розрізнити окремі слова, вони з Едвардом помчали сходами на другий поверх.

Я погнав за ними.

— Морфій! — Едвард заволав до Розалії.

— Алісо! Дзвони Карлайлу! — каркала Розалія.

Кімната, в якій я опинився, схожа була на реанімацію, влаштовану в центрі бібліотеки. Освітлення було білим, яскравим. Беллу поклали на стіл під палючу лампу, в світлі якої вона схожа була на привида. Тіло її билося, як риба на піску. Розалія притисла Беллу до столу, здираючи з неї одяг, поки Едвард застромляв їй голку у вену.

Скільки разів я уявляв її собі оголеною? А зараз не міг на неї дивитися. Я боявся, що ці спогади назавжди залишаться в голові.

— Що коїться, Едварде?

— Він задихається!

— Напевно, плацента відійшла!

І десь поміж усього цього Белла отямилася. Вона відгукнулася на їхні слова воланням, яке ледь не розірвало моїх барабанних перетинок.

— ВИЗВОЛЬТЕ його! — зарепетувала вона. — Він не може ДИХАТИ! Робіть щось МЕРЩІЙ!

Я побачив, як в очах її налилися червоні крапки — то луснули судини від крику.

— Морфій… — проричав Едвард.

— НІ! МЕРЩІЙ! — зойкнула вона — і ще один фонтан крові виплеснувся з рота. Едвард притримував її голову, марно силкуючись звільнити від крові рот, щоб вона могла дихати.

Аліса влетіла в кімнату й пристебнула маленький синій мікрофон Розалії до вуха. Тут-таки Аліса позадкувала геть, її золоті розширені очі палали, а Розалія щось нестямно шипіла в телефон.

У яскравому світлі шкіра Белли була багряною, а не білою. Червоне проступало під шкірою на величезній тремтячій ґулі, яка була її животом. Вигулькнула рука Розалії зі скальпелем.

— Нехай спершу подіє морфій! — заволав Едвард на неї.

— Нема часу! — зашипіла на нього Розалія. — Він помирає!

Долоня її опустилася над Беллиним животом, і там, де лезо торкнулося шкіри, хляпнула червона рідина. Наче відро перевернули, наче на повну відкрутили кран. Белла смикнулася, але й не крикнула. Вона й досі задихалася.

І раптом Розалія наче втратила точку опори. Я помітив, як змінився вираз її обличчя, як вуста її вищирилися, оголюючи ікла, а в чорних очах зблиснула спрага.

— Ні, Розо! — заричав Едвард, але руки його були в пастці: він намагався підтримувати Беллу, аби та не задихнулася.

Я стрибнув на Розалію, перескочивши через стіл і навіть не перевернувшись на вовка. Коли я врізався в її кам’яне тіло, відкидаючи до дверей, то відчув, як скальпель глибоко вп’явся мені в ліву руку. Правою долонею я хапнув її за обличчя, перекриваючи ніс і рот.

Затискаючи лице Розалії, я крутнув її тіло, щоб добряче дати їй під дих — відчуття було, наче я врізався в бетонну стіну. Вона відлетіла до дверей, відламавши половину лутки. Крихітний мікрофон у її вусі тріснув на скалки. Тут-таки опинилася Аліса, вхопила її за горло й потягнула в хол.

Я мав віддати належне білявці: вона й не думала опиратися. Вона хотіла, аби ми її здолали. Дозволила мені жбурнути себе — аби тільки я врятував Беллу. Тобто врятував ту істоту.

Я висмикнув