Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

class="p1">Брехали всерйоз, по–крупному. У цьому питанні на дріб’язки не розмінювалися.

Навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії» визнав, що митрополит Русі Феодор існував і сидів у Києві. Але перекрутив цей факт: мовляв, місцеве духовенство митрополита не визнавало, бо дуже любило московитів та їхнього митрополита. Хоча про вигнання Феогноста литовсько–руським князем у 1332 році з Володимира (Волинського) мовчить.

Про п’ятого митрополита Русі — Романа, висвяченого Константинопольським патріархом в 1355 році для Києва й Русі (не забуваймо, що Московія в ті роки жодного відношення до Русі не мала), московити говорять багато, бо саме за митрополита Романа «великого московського державника» митрополита Алексія як самозванця два роки тримали в київській в’язниці. При згадці про цей факт у московитів починається істерика: як якийсь там Київ міг дозволити собі щось подібне?

Тому й наповнили той історичний період суцільною брехнею. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Св. Алексій — не шукаючи честі… але честю покликаний — вдруге подався до Константинополя зі скаргами на безлад у справах церковних, і Філофей, бажаючи примирити сумісників (Романа й Алексія. — В. Б.) проголосив його митрополитом Київським і Володимирським, а Романа — Литовським і Волинським. Незважаючи на те, цей останній без дозволу Алексієвого жив деякий час у Твері й втручався у справи Єпархії…» [41, том IV, с. 315].

Цікаво, що у В.І. Григоровича цей матеріал подано інакше. Не наводячи дослівно Патріаршої грамоти, професор повідомляє, що Патріарх у 1361 році відправив до Києва і в Московію комісію, щоб розв’язати суперечку митрополитів. До речі, там, де В. І. Григорович наводить грецький текст, російський переклад зроблено лише частково. Перекладали тільки те, що вигідно московитам, решту — упускали. Є такі місця, де перекладено менше половини тексту. Старалися!

Але що цікаво: брехню М. М. Карамзіна про призначення Алексія на митрополита «Київського і Володимирського» заперечила сучасна Російська православна церква. Так, у книзі «Російські святі (Житія зібрала монахиня Таїсія)», виданій в Санкт–Петербурзі у 2001 році з дозволу Московської Патріархії, цей митрополит поіменований зовсім по іншому: «Алексій, митрополит Московський, святитель, помер у 1378 (році)» [96, с. 711].

Не побажали московити іменувати свого митрополита ні Київським, ані Володимирським. Назвали просто й надійно: Московський!

Для того, щоб картина була повною, наведу ще один лист, хоч і трохи зіпсований перекладом. Це грамота Великого литовсько–руського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, написана після того, як він «ударив списом у стіну (Кремля. — В. Б.) на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Дмитрію». Послухаймо князя Ольгерда:

«Від Царя… Ольгерда Патріархові поклони. Прислав ти до мене писання з моїм Феодором, що митрополит жаліється тобі про неправду. Каже: Цар, мовляв, Ольгерд заїжджає. Тільки не я почав заїжджати, а почали заїжджати спершу вони, і хресного цілування, що мали до мене, не склали, і клятвеної грамоти до мене не відіслали. І заїжджали вони мене дев’ять разів, і шурина мого, Князя Михайла, під клятвою переманили до себе. І митрополит зняв з нього страх, щоби приходити і відходити йому по своїй волі, і його спіймали. І зятя мого Бориса, Князя Нижнього Новгорода, і його спіймали й Князівство взяли, і зятя Івана, Князя Новосільського, і його Князівство заїхали, і матір його спіймали, і дочку мою взяли, і клятву, наперед дану, не склали. Попри хресне цілування взяли міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишов, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а як не виправляться щодо мене, і нині терпіти не буду. З твого благословення Митрополит благословляє їх на кровопролиття. А донині й за батьків наших не бувало такого Митрополита, яким є сей Митрополит: благословляє Московитян на пролиття крові! І ні до нас не приходить, ні до Києва не відправляється. А хто цілував хрест у мене і втікає до нього, Митрополит знімає з нього хресне цілування. Чи ж було таке діло на світі, щоб знімати хресне цілування? Іван Козельський, слуга мій, цілував хрест у мене, і з матір’ю, і з дружиною, і з дітьми (кілька слів у тексті неможливо прочитати. — В. Б.)…, і він, кинувши матір, і братів, і жінку, і дітей, утік, і Митрополит Алексій зняв з нього хресне цілування. Нагубник Василь цілував хрест до Єпископа, і Єпископ себе дав за нього порукою, і він зрадив Єпископа в поруці, і втік, і Митрополит зняв з нього хресне цілування. І багато інших утекло, і він усіх їх звільняє від клятви й хресного цілування. Личить Митрополитові благословляти Московитян, щоб нам помагали: он же ж і ми воюємо за них з Німцями… Дай нам іншого Митрополита… на Смоленськ, на Твер… на Новосіль, на Нижній Новгород (далі стоїть п’ять крапок, хоча текст не закінчений. — В. Б.)…» [99, с. 148–152].

Такий–от «митрополит Московський» Алексій — клятвопорушник, людина без совісті й моралі. На це вказує не тільки грамота князя Ольгерда до Патріарха, а й самі діяння митрополита, який допомагав баскакові безпосередньо керувати Московським улусом Орди майже двадцять років (1353–1373 роки). Не станемо повторно розповідати про всі його діяння. Почитайте С. М. Соловйова, В. О. Ключевского — і ви зрозумієте весь парадокс діяльності цього митрополита.

Мені довелося навести цю довгу цитату, щоб краще з’ясувати весь подальший хід подій. Отже, Ольгерд засвідчив, що він, зрештою, «того не стерпівши, самих їх заїхав, а як не виправляться… і нині терпіти не буду».

У 1373 році він увійшов до московського Кремля, «ударив списом у стіну на пам’ять Москві». Відтоді усі перелічені в грамоті міста Золотої Орди: Ржев, Жижка, Нудин, Осечень, Горишов, Рясна, Великі Луки, Кличень, Всилук, Березуй, Калуга, Мценськ та ін. платили данину Русько–Литовському князівству. Швидше за все, і Москва входила до переліку цих міст. Не забувайте, у Золотій Орді в ті роки лютували міжусобиці.

Можна припустити: Ольгерд, а після 1377 року його спадкоємці на литовсько–руському престолі (Ягайло, згодом — Вітовт) мали безпосередні контакти із справжніми Чингісидами і знали про їхні наміри відновити порядок у Золотій Орді.

У знаменитому ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), у перекладі професора І. М. Березіна, виразно зазначено: «З підданих Нам волостей зібравши виходи, вручи послам, які йдуть, для доправлення до скарбниці» [33, с. 51].

До речі, той самий професор І. М. Березін в одній із праць зафіксував також «Посольство Тохтамиша до Ягайла… 1381 року…