Читати книгу - "Північне сяйво"

немилосердно розгойдувалася. Серафіна Пеккала зникла. Навколо стояв страшенний шум: крізь усі звуки було чути пронизливі крики скельних примар. Ліра бачила, як вони проносилися повз них, і відчувала їх огидний сморід.

Потім був ще один удар — такий раптовий, що вони всі знову впали на підлогу, і корзина почала спускатися з неймовірною швидкістю, весь час обертаючись. Відчуття було таке* ніби їх відірвало від кулі, і вони, нічим не стримувані, падають вниз. Знову кілька ударів — корзину швидко кидало з боку в бік, ніби вони летять, вдаряючись об скелі.

Останнє, що бачила Ліра, — як Лі Скоресбі стріляв зі свого пістоля з довгим стволом прямо в обличчя скельної примари; потім вона міцно заплющила очі і з відчуттям неймовірного жаху притиснулася до Йорика Бернісона. Виття, ґвалт, ляскання та свист вітру, скрип корзини, схожий на жалісні звуки замученої тварини, — все це наповнювало повітря надзвичайним грюкотом.

Останній поштовх був найсильнішим, і дівчинка відчула, що вилетіла з корзини. Вона втратила будь-яку підтримку, і її легені трохи не розірвалися, коли вона приземлилася, її декілька разів перекинуло так, що вона не могла сказати, де верх, де низ. її обличчя, майже повністю закрите каптуром, вкрилося порошком, сухим, холодним та повним кристалів…

Це був сніг — вона приземлилася в замет. Ліра була така розбита, що ледве могла думати. Вона трохи полежала, а потім виплюнула сніг, який набився їй у рот, і почала потроху видихати, прочищаючи дихальні шляхи.

Здавалося, що вона нічого не поранила, але їй було зовсім нічим дихати. Вона обережно спробувала поворушити руками, ногами та підвести голову. Вона майже нічого не бачила, тому що в її каптурі все ще було повно снігу. З неймовірним зусиллям, ніби її руки важили тонну кожна, вона витрусила його та виглянула. Дівчинка опинилася в світі сірих кольорів — блідо-сірих, темно-сірих та чорних, у якому навколо пливли туманні хмари, ніби привиди.

Єдине, що вона чула, були віддалені вигуки скельних примар, високо над нею, та удари хвиль об камені десь неподалік.

— Йорику! — покликала Ліра. її голос був слабкий і тремтів, тому вона спробувала ще раз, але ніхто не озивався. — Роджере! — крикнула вона з таким самим результатом.

Мабуть, вона була сама в цілому світі, але, звичайно, такого не могло бути, і Пантелеймон виліз мишею з її куртки, щоб скласти компанію.

— Я перевіряв алетіометр, — сказав він, — з ним усе гаразд. Нічого не зламалося.

— Ми загубилися, Пане! — сказала вона. — Ти бачив тих скельних примар? І як пан Скоресбі стріляв у них? Не дай Боже, якщо вони спустяться сюди…

— Краще нам спробувати знайти корзину, — сказав він, — мабуть…

— Краще нам не кричати, — додала вона. — Я тільки-но кликала кого-небудь, але краще цього не робити через примар. Шкода, що я не знаю, де ми.

— Мабуть, нам би це не сподобалося, якби ми взнали, — зауважив Пантелеймон. — Може, ми біля підніжжя якоїсь скелі і шляху нагору немає, а коли туман розійдеться, скельні примари на її верхівках побачать нас.

Дівчинка відпочила ще кілька хвилин і спробувала намацати, де вона знаходиться. З'ясувалося, що вона приземлилася між двома вкритими кригою скелями. Все навкруги було закутане в холодний туман. З одного боку, ярдів за п'ятдесят, було чути, як хвилі б'ються об каміння, а зверху все ще долинали крики скельних примар, хоч вже набагато тихіші. Вона бачила всього на два чи три ярди від себе у темряві, і навіть очі Пантелеймона-сови не могли зарадити.

Ліра ледве підвелася, послизнувшись на крутих скелях, та пройшлася пологим морським берегом, але не знайшла нічого, крім снігу та каменів, — і жодної ознаки кулі чи когось з екіпажу.

— Вони не могли просто зникнути, — прошепотіла вона.

Пантелеймон у вигляді кота пробіг далі і знайшов чотири розірваних важких мішки з піском. Пісок, який розсипався навкруги, вже замерз.

— Баласт, — сказала Ліра. — Він, мабуть, скинув їх, щоб знову злетіти вгору…

Вона ковтнула із зусиллям, щоб подавити клубок в горлі чи страх в її грудях, а може, й те, й інше.

— О Господи, як мені страшно, — промовила вона. — Сподіваюся, вони в безпеці.

Він заліз їй на руки мишею, а потім до каптура, де його не було видно. Вона почула шум, ніби щось скрипіло, тручись об каміння, і озирнулася, щоб роздивитися.

— Йорику!..

Але вона проковтнула слова, не договоривши їх, тому що це був зовсім не Йорик Бернісон. Це був незнайомий ведмідь у відполірованих обладунках, на яких замерзла роса, а в його шоломі стирчало перо.

Він стояв спокійно, близько шести футів на зріст, і вона вирішила, що їй справді кінець.

Ведмідь відкрив рота і проричав. Луна відбилася від скель та зірвала пронизливі скрики згори. З туману вийшов інший ведмідь, а потім ще один. Ліра, не рухаючись, стискала свої маленькі кулачки.

Ведмеді просто стояли, поки перший не сказав:

— Твоє ім'я?

— Ліра.

— Звідки ти взялася?

— З неба.

— З кулі?

— Так.

— Ходімо з нами. Ти в полоні. Рухайся, швидше.

Невесела та налякана Ліра пішла по гострому слизькому камінню, прямуючи за ведмедем та роздумуючи, що їй говорити.

19

Полон

Ведмеді відвели Ліру в ущелину серед скель, де туман був навіть густіший, ніж на березі. Крики скельних примар та шум хвиль слабшали, поки вони йшли, і невдовзі єдиним звуком, який вони чули, був постійний галас морських птахів. Вони продовжували свій шлях крізь скелі та замети, не промовляючи ні слова, і хоч Ліра вдивлялася широко розкритими очима в сіру темряву і напружувала слух, сподіваючись почути своїх друзів, вона, мабуть, була єдиною людиною в Свольбарді, а Йорик, очевидно, загинув.

Ведмідь-сержант нічого їй не говорив, поки вони не ступили на землю. Там вони зупинилися. Зі звуку хвиль Ліра зрозуміла, що вони піднялися на вершину скелі, і вона спробувала б втекти, якби не боялася зірватися вниз.

— Подивіться, — сказав ведмідь, коли порив легкого вітру відкинув завісу туману.

Незважаючи на білий день, навколо було похмуро. Ліра подивилася навколо і з'ясувала, що стоїть перед величезним будинком з каменю. Він був не більший за найвищу будівлю Коледжу Джордана, але масивніший та з висіченими на ньому картинами воєнних дій, які зображували перемоги ведмедів, капітуляцію скролінгів, полонених татар-рабів у вогняних шахтах, цепеліни, що летять з усіх частин світу та несуть подарунки й данину королю ведмедів Йофуру Рекнісону.

Принаймні такій пояснив зміст картин ведмідь-сержант. їй довелось повірити йому на слово, тому що на кожному

виступі цього фасаду з картинами сиділи баклани та поморники, які каркали, пронизливо кричали