Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

назад до своїх гнізд. Вони не хотіли затримуватися тут і відлетіли на світанку. Даїн подарував їхньому ватажкові золоту корону й заприсягся у вічній з ним дружбі.

— Жаль. Тобто я хотів би знову їх побачити, — мовив Більбо сонливим голосом. — Може, я побачуся з ними, коли мандруватиму додому. А скоро можна буде вирушити?

— Як тільки ти побажаєш, — запевнив чарівник.

Насправді минуло кілька днів, перш ніж гобіт вирушив у зворотну путь. Друзі поховали Торіна глибоко під Самітною горою; Бард поклав йому на груди Гори-камінь.

— Тут хай він лежить, поки гора впаде! — сказав він. — Нехай Гори-камінь приносить щастя всім, хто житиме тут віднині!

На Торіновій могилі король ельфів поклав Оркріс-та — ельфійського меча, відібраного в Торіна, коли ватажок гномів був його полоненим. І в піснях співалося, що Оркріст завжди палав у пітьмі, коли наближався ворог, тож неможливо було зненацька опасти твердиню гномів. Володіння підземним палацом перейшло по праву до Даїна, сина Наїна, — він став королем Самітної гори, і з часом багато гномів звідусіль зібралося до його трону посеред стародавніх палат. Із дванадцятьох товаришів Торіна живими зосталося десять. Філі й Кілі полягли, захищаючи ватажка і щитом і тілом, бо ж він був старшим братом їхньої матері. Решта десятеро лишилися з Даїном, і Даїн справедливо розпорядився скарбом.

Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб ділити скарб так, як було задумано спочатку: поміж Баліном, Дваліном, Дорі, Норі, Орі, Оїном, Глоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром — чи й Більбо. А проте Даїн дав Бардові чотирнадцяту частку всього золота й срібла, обробленого й необробленого, сказавши:

— Я хочу дотриматися обіцянки, яку дав небіжчик, — адже Гори-камінь належить тепер йому.

Навіть чотирнадцята частка була неймовірним багатством, яке багатьом смертним королям і не снилося. Чимало того золота Бард відіслав голові Озерного міста й щедро винагородив своїх соратників і друзів. Лісовому королю він подарував смарагди Гіріона — найулюбленіші свої самоцвіти, які, окрім золота й срібла, дав йому Даїн.

А Злоткінсові Бард сказав:

— Це багатство настільки твоє, як і моє, хоча колишні угоди не мають чинності нині, адже право на нього мають усі, хто його здобував і захищав. А проте, хоч ти й сам відмовлявся від усієї своєї частки, я не хотів би, щоб справдилися Торінові слова, за якими він пошкодував: що ми тобі дамо мало. Я хотів би обдарувати тебе щедріше, ніж будь-кого іншого.

— Це дуже люб'язно з твого боку, — мовив Більбо. — Але у мене ніби гора з пліч звалилася, коли я відмовився від тієї частки. Не уявляю, як би я приставив увесь той скарб до себе додому, не спричиняючи ним по дорозі скрізь війну і насильство. І вже й не знаю, що я з ним робив би вдома. Я певен, що в твоїх руках він принесе більше користі.

Зрештою він погодився узяти лише дві невеличкі скриньки — одну, повну срібла, а другу із золотом, — саме стільки, скільки міг піднести один дужий поні.

— Цього мені буде більш ніж досить, — аби я дав йому раду, — сказав гобіт.

Нарешті настав час прощання з друзями.

— Прощавай, Баліне! — мовив Більбо. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте і ви, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Глоїне, Біфуре, Бофуре й Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не стануть ріденькі!- І, повернувшись до Самітної гори, додав:- Прощавай, Торіне Дубощите! Прощавайте, Філі й Кілі! Хай пам'ять про вас ніколи не зів'яне!

Тоді гноми, постававши перед своєю брамою, вклонилися низенько, але слова застрягли їм у горлянках.

— Прощавай! І щасливої мандрівки, де б ти не мандрував! — спромігся нарешті Балін на напутнє слово. — Завітай до нас, коли ми знову прикрасимо наші зали й палати, і ми на твою честь улаштуємо чудовий бенкет!

- І ви, коли йтимете повз мій дім, — сказав Більбо, — не топчіться на порозі, заходьте зразу! Чай о четвертій, але я радий кожному з вас в будь-який час!

І, відвернувшись, пішов геть.

Військо ельфів рушило у зворотну путь. Хоч і сумно було, що порідшали їхні лави, та вцілілі воїни-ельфи раділи, що віднині надовго веселіший стане північний світ. Дракон згинув, гобліни були розбиті — й гожі створіння мріяли про майбутню радісну весну.

Гандальф і гобіт їхали позад лісового короля, а поруч них великими кроками йшов Беорн, знов у людській подобі,- велетень сміявся і голосно співав пісень. Так вони й підійшли до Чорного лісу, північніше від того місця, де з лісу вибігала Лісова річка. Тут усі зупинилися, бо чарівник із Більбо не хотіли входити в ліс, хоч як король запрошував їх погостювати в його палаці. Вони намірялися їхати все попід узліссям, а тоді — навколо північного краю лісу, пусткою, що лежала між ним і підгір'ями Сивих гір. Перед ними лежала довга, безвідрадна дорога, але нині, коли гобліни були приборкані, вона здавалася безпечнішою за жахливі стежки під чорними деревами. До того ж Беорн теж ішов з ними.

— Прощавай, королю ельфів! — сказав Гандальф. — Хай тобі весело живеться серед зеленого листу, поки світ іще молодий. І нехай завжди веселі будуть твої підданці!

— Прощавай, Гандальфе! — мовив король. — Щоб ти завжди з'являвся там, де тебе найдужче потребують і найменше сподіваються! Що частіше ти гостюватимеш у моїм палаці, то більше буде мені радості!

— А я прошу тебе, королю, — затинаючись і переступаючи з ноги на ногу, сказав Більбо, — прийняти цей подарунок!

І простяг намисто із срібла й перлин.

— Чим же, о гобіте, заслужив я на цей подарунок? — спитав король.

— Ну, знаєте, я думав, — ніяково провадив Більбо, — що, гм, треба б якось віддячити за вашу, гм, гостинність. Тобто я хотів сказати, що й злодії мають свою гідність. Я випив чимало твого вина і з'їв багато твого хліба.

— Я прийму твій подарунок, о Більбо Славний! — урочисто мовив король.- І я оголошую тебе другом ельфів і благословенним. Хай твоя тінь ніколи не стане коротша (а то красти буде надто легко)! Прощавай!

Тут ельфи повернули до лісу, а Більбо — на свою довгу зворотну дорогу.

Скільки ще зазнав він випробувань і пригод, поки добувся додому! Дикий край був таки дикий, і, крім гоблінів, там водилося ще багато всяких лихих створінь. Але з гобітом були тепер он які два провідники й охоронці: чарівник — до самого дому, та Беорн — більшу частину дороги! Тож йому жодного разу не загрожувала велика небезпека. Так чи так, а до середини зими Гандальф і Злоткінс, обігнувши півлісу, опинилися перед дверима Беорнового дому. Тут вони трохи й