Читати книгу - "Адвокат негідників"

часу, тож вони дуже прихильні до нього. Намагаюся зрозуміти їхнє горе, та я так довго ненавидів цих людей, що й досі не можу на них дивитися. Нарешті сівши, вони питають, що сталося, і я їм розповідаю. Колфакс подекуди доповнює мою розповідь окремими фактами. До кінця історії вони упевнені, що в усьому винен я. Чудово — хоч до якогось висновку дійшли.

Я не повинен залишатися в кабінеті. Перепрошую, залишаю будівлю й повертаюся до Лендингу. Поліція й досі тут, вони вештаються навколо човнової станції, не пускають людей до чоловічої вбиральні. Звертаюсь до них, висловлюю вдячність; вони співчувають. Під’їздить Напарник, каже, що мати випила два мартіні і ніби втихомирилась. Ми з ним розділяємося і блукаємо доріжками парку. Сонце сідає, тіні довшають. Напарник приносить мені ліхтарика, і ми продовжуємо пошуки у сутінках.

20:00. Телефоную Джудіт запитати, як вона. Вона вдома, з батьками, чекає біля телефону. Пропоную під’їхати і посидіти з ними, але вона каже «ні, дякую». У неї там друзі, я буду зайвим. Упевнений, тут вона має рацію.

Ходжу по парку годинами, свічу ліхтариком на кожен місток, водостік, дерево і груду каміння. Це найгірший день мого життя. І опівночі, коли він добігає кінця, я сідаю на лаву і нарешті починаю плакати.

19.

Із допомогою віскі і таблетки мені вдається проспати три години на софі, прокидаюся увесь спітнілий. Просинаюсь — а нічне жахіття триває. Щоб згаяти час, приймаю душ, тоді навідуюсь до мами. Вона прийняла багато ліків і спить безпробудно. На світанку ми з Напарником повертаємося в парк. Насправді йти більше нікуди. Що мені лишається робити? Сидіти на телефоні? Телефон у мене в кишені, дзвонить о 7:03. Лін Колфакс цікавиться, як я почуваюся. Кажу йому, що я в парку, продовжую пошуки. Він повідомляє, що було кілька звернень, але нічого корисного. Просто якісь психи зацікавилися винагородою. Він питає, чи бачив я ранкову недільну газету. Так, бачив. Обкладинку.

Напарник приносить мафіни й каву, їмо за столиком для пікніків перед ставком, який взимку є катком.

— Чи думав ти про Лінка? — питає він.

— Так, але я не думаю, що це він.

— Чому?

— Не його тип злочинів.

— Мабуть, ти правий.

Знов западає мовчанка, властива нашим стосункам, тиша, яку я завжди цінував. Однак зараз мені треба з кимось поговорити. Доїдаємо і знову розділяємось. Я перевіряю ті самі стежки й доріжки, зазираю під ті самі пішохідні містки, йду уздовж тих же струмків. Трохи згодом телефоную Джудіт, трубку бере її мати. Джудіт відпочиває і ні, вони нічого не чули. Повертаюсь до Лендингу, поліція зняла поліцейську стрічку — все стало, як завжди. Тут знову повно людей, судячи з усього, вчорашній кошмар вони вже призабули. Бачу кількох хлопчиків, які бавляться човнами у ставку. Стаю там, де стояв учора, коли бачив Старчера востаннє. Проймає несамовитий біль, мені доводиться відійти.

Зважаючи на все, Старчер — єдина дитина, яку мені судилося мати. Він був незапланованою, небажаною дитиною, яка з’явилася на світ, коли його батьки страшенно ворогували, та попри це, він виріс чудовим хлопчиком. Я не дуже проявив себе як батько, але ж мене просто усунули з його життя. Я й не уявляв ніколи, що можу так сильно сумувати за іншою людиною. Але хто з батьків може уявити, що його дитину викрадуть?

Годинами вештаюсь парком. Ледь не підстрибую, коли дзвонить телефон, але це лише знайомий пропонує допомогу. Пізніше сідаю на лаву біля бігової доріжки. Раптом звідкись береться детектив Ленді Ріардон і сідає поруч зі мною. Він вбраний у костюм і стандартний чорний тренч.

— Як ви тут опинилися? — вражено питаю я.

— Я просто посланець, Руде. Не більше. Я не причетний до цього, справді. Але з вашою дитиною все гаразд.

Добряче збитий з пантелику, вдихаю і нахиляюся вперед, впираюся ліктями в коліна.

— Що? — ось і все, що я здатен пробурмотіти.

Він дивиться прямо перед собою, наче мене тут і нема.

— Із вашою дитиною все гаразд. Вони хочуть обміну.

— Обміну?

— Саме так. Ви кажете мені, я кажу їм. Ви кажете мені, де закопана дівчина, і отримуєте сина назад після того, як вони її знайдуть.

Я не знаю, що думати і що казати. Хвала Господу, моя дитина у безпеці, але у безпеці він тому, що копи вхопили його і тримають як наживку! Кажу собі, що мушу розсердитися, оскаженіти, розлютитися, але відчуваю лише полегшення. Зі Старчером все гаразд!

— Їм? Вони? Ви ж говорите про своїх людей, так?

— Десь так. Слухайте, Руде, ви ж розумієте, що Роя Кемпа ретельно перевірили. Його відправили в адміністративну відпустку щось на місяць, але про це ніхто не знає. Він заплутався і не може діяти сам-один.