Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

й я живий? — знову спитав Франта, сповнений прикрих сумнівів.

— Живий, — відповів Петр. — І я радий, що ми тебе заскочили в такому становищі: здається, ти Не належиш до цієї підлої банди.

Заспокоєний, Франта сів і озирнувся довкола, шукаючи свої штани.

— Що ні, то ні, — сказав він, схвально дивлячись, як Петрові товариші вправно, завзято, під жахливий свист шабель дорубують решту шведів, глухі до їхніх благань про пощаду, потім додав: — Зате твоя банда дарма хліба не їсть.

— Атож, — погодився Петр. — Але ми не вбиваємо безневинних, ми їх рятуємо, як ти щойно пересвідчився на собі. Наша мета наскрізь гуманна.

Франта вирячив очі.

— Господи, то ви, може, веритарії?

— Нас прозивають так, — відповів Петр.

Франта схопився на ноги.

— Ти такий, як був! — вигукнув він. — Не робиш злочинів, а караєш їх! І мета в тебе наскрізь… як ото ти сказав?

Петр утомлено зітхнув:

— Гуманна.

— Гуманна! — повторив Франта. Одначе, помітивши, що веритарії всупереч своїм винятково гуманним цілям роздягають мертвих шведів, трусять їм кишені й забирають усе, що має хоч якусь вартість, додав: — А можна пристати до вас? Мені здається, у вас тут веселенько…

— Боюся, ти трошечки розчаруєшся, — сказав Петр. — Але можна спробувати, чи ти нам придасишся.

— І ти не матимеш нічого проти того, щоб я вибрав собі котрусь із отих шведських кобил, що зосталися без хазяїна?

Петр тільки знизав плечима, гучно свиснув у свисток і наказав:

— Кінчай! По конях!

І, на подив Франті, — бо в ті часи дисципліна в усіх арміях уже розкладалась, — гуманні розбійники зразу покинули своє цікаве діло, щоб виконати наказ командира, яким, очевидно, був Петр. А до простору, освітленого підпаленою дровітнею, помалу, нерішуче наближались, мов тіні, жителі села, яким пощастило втекти від грізних гостей і які аж тепер більш-менш повірили, що Петрові розбійники мають зуб тільки на шведів і пригнали не для того, щоб чинити гвалт услід за ними. Крізь тріск охопленого вогнем дерева пробивався незрозумілий багатоголосий шепіт, у якому чути було щось наче «Вей… Вей… Вей…», тобто «Горе… Горе… Горе…» Але насправді то було не «вей…», а «ве…» — перший склад слова «веритарії», яке з шанобою й острахом передавалося з уст в уста.

Петр, уже в сідлі, звернувся до них:

— Мені жаль, та більше нічого ми для вас не можемо зробити. Не вас одних таке спіткало. Це розрада погана, але дуже людська, бо така вже тварюка з людини: їй легше, коли вона знає, що не тільки їй погано. Коли це вас потішить, — а я певен, що потішить, — то знайте: іншим було ще гірше, ніж вам, бо їм в останню хвилину ніхто не прийшов на поміч. До сумного ж кінця дійшов homo humanus, обернувши проти самого себе свою здатність панувати над нижчими створіннями, чиїм владарем він себе називає, тобто уярмлювати їх і вбивати. Вам лишається тільки поховати своїх мерців, а в іншому хай вам допоможе час. Тільки час вигоїть ваші рани, бо бога немає, а з людяності лишилися крихти.

— Ну, ти ж їх і потішив, ніде правди діти, — зауважив Франта, що тим часом вибрав собі одного зі шведських коней.

Правду кажучи, Петрова промова була щира й мужня, без зайвих викрутасів та прикрас, але не дуже дійова, бо гернсбахці звикли говорити своєю шварцвальдською говіркою тільки про врожай та неврожай, про настриг вовни та удійність корів, про весілля, хрестини, хвороби та смерть, про повені й град, про сажку на збіжжі та плісень на винограді, про ціни на полотно, про варіння повидла й сушіння яблук, про слухняних і неслухняних дітей, про любов, зради та інші прості, близькі речі, але не звикли слухати натхненні проповіді, а тому не зрозуміли жодного Петрового слова, та й Петр, попри всю свою красномовність, що імпонувала графам, та герцогам, та попам, та султанам, та іншим високоосвіченим особам, не був промовцем народним, здатним запалювати маси. І все ж гернсбахці зрозуміли принаймні те, що проводир веритаріїв щиро зичить їм добра і його можна не боятись. Наче мурахи, чий мурашник хтось розтоптав, вони подалися до своїх сплюндрованих осель рятувати, що можна. Якась старезна бабця, мурмочучи слова подяки, придибала до Петра, певне, щоб поцілувати йому руку чи принаймні краєчок одягу, але Петр цьвохнув коня і погнав учвал до лісу, а його загін — за ним.

Далі вони їхали швидким клусом, кваплячись так, ніби за ними гналася зграя вовкулаків, — навпростець, гірськими стежками, не сповільнюючи бігу, навіть коли в чорній пітьмі, час від часу розпорошуваній посинілим місяцем, що пробивався крізь буйні хмари, здавалося, ніби крізь цю гущавину з кущів, папороті й гілля годі продертись далі. Це була наче подорож до країни казок, але не тих радісно-простосердих, у котрих дурний Гонза дістає руку королівни та півкоролівства, а страшних, у яких мерці встають із могил, а свинячі рила промовляють людським голосом. Зупинялись лиш тоді, коли Петр підіймав руку, натрапивши на справді поважну перешкоду.

Години за дві їзди в темряву й безвість вони під’їхали до невеликого, але стрімкого водоспаду, що перетинав їхню стежку й з ревом спадав по гранітній кручі в чорну ущелину. Цьвохнувши коня, що почав задкувати, Петр без вагання в’їхав у ту крижану сріблясту завісу, а решта вершників — за ним. «Це не розбійники, а якісь самогубці!» — злякався Франта, але зробив як і всі, бо що йому лишалося? Та виявилось, пригода хоч і неприємна, але цілком безпечна: ревуча вода утворювала плавно заокруглене склепіння, під яким можна було сяк-так пробратись, і вершники виїхали на той бік хоч і мокрі, проте цілісінькі. І там їхня несамовита дорога скінчилася — здаля між деревами просвічувало високе полум’я, над яким у чорній порожнечі, перенасиченій вологою, висіла димно-тьмяна райдужна заграва. Петр зупинив коня й тричі прокаркав, у відповідь з лівого боку тричі пугукнуло. Хай у цій похмурій казці й