Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

у наш час і з нашою роботою рівень організації тим вищий, що менше в будь-кого шансів тебе знайти.

— Дитсадок! — пирхнула я замість прощання і нарешті приєдналася до Тимка, що вже кілька хвилин очікував на стежині до цивілізації.

Ішли мовчки. По суті, обговорювати більше не було чого. Артем разів зо два напросився на брутальні вияви мого небажання відповідати, тому більше ні про що не запитував. Я раптом зрозуміла: сусід, як і я, на час спілкування з хлопцями настільки вжився в образ, що просто забув темний бік власної місії. Навряд чи він усвідомлював, що якусь хвилину тому зрадив друзів тим, що привів мене. Дивно, хіба ж він міг не розуміти, що після зустрічі з Робіним, я (точніше, не я, а всесильний дядько Жорик, який, на думку юного сусіда, й доручив мені проникнути в банду) не допущу викрадення «Бентлі». Мабуть, Артем розумів, що рано чи пізно їх спіймають, і сподівався на своє добровільне зізнання як на порятунок для себе та друзів. А може, просто покірливо ніс відповідальність за малодушність, виявлену цього ранку. Злякався, відкрився, тепер, зроби ласку, зіграй до кінця свою роль зрадника. Загалом, складалося враження, що в Тимкові жило відразу кілька різних особистостей з різними поглядами, переконаннями, прихильностями… Вони юрмилися в мозку бідолахи, ділили владу та без кінця сварилися. Коли котрийсь із них посідав керівну посаду, перше, що він робив, було руйнування всього, збудованого попередником. Втім, у кожному з нас чимало всячини. Відмінність, напевне, в тому, що в принципових питаннях, приміром, мої внутрішні особистості — однодумці, а Тимкові — опоненти.

— Дивись на мене довгим, закоханим поглядом, — посміхнулась я сусідові.

Той трішки сторопів від такого прохання, але згодом, коли вже цілком виборсався зі своїх роздумів, до нього таки дійшло, про що мова.

— Маскування, типу, — озвучив він свій здогад і спробував виконати моє прохання. Так силкувався зробити це якнайкраще, що збоку здавалося, начебто хлопчик страждає на косоокість.

Біля «Форда» тупцювався паркувальник. Останнім часом у мене склалося враження, що якби я залишила авто навіть у чистім полі, все одно за певний час з'ясувалось би, що паркування там платне. Якимось неусвідомленим чуттям я обирала саме ті місця для паркування, за які потрібно було платити. Причому, помічала це, тільки вже забираючи авто.

Повертаючись із гаража, ми з сусідом мляво чибиряли двома парами ніг. І тут я раптом остаточно зрозуміла, що саме повинна зробити негайно.

— Слухай-но, зачекай на мене тут, гаразд? Мені треба зайти до цього офісу в одній давній справі.

З одного боку, я не хотіла втрачати сусіда з поля зору (мало чого він накоїть, якщо залишиться сам? Приміром, своєму улюбленому дядькові Жорику зателефонує). З іншого — не можна було взяти його з собою.

— Знайшла час для давніх справ, — здивувався Артем, однак слухняно зупинився. Сусід, очевидно, вже впокорився з тим, що до кінця операції йому доведеться терпіти мої примхи та відігравати роль безініціативного супровідника. — Нам ще знаєш скільки всього встигнути треба… До другана-пожежника зайти по одяг, нову партію зілля набодяжити. Не встигнемо ж бо!

Я зрозуміла, що він правий. Довелося змусити Тимка заприсягтися, що відхилень від наміченого плану не буде й на півкроку. До пожежника — й відразу додому. Виявилося, що Тимко теж мав вагомі причини не відходити від мене. Зі свого боку я пообіцяла, що нічого не наплутаю, валізу принесу цілісіньку. Домовилися зустрітись за півгодини до загального збору. У інтернет-кафе працював кондиціонер. Я пожалкувала, що зайшла на хвильку.

«Ekstrennoe soobshenie! «Веntli» vashego klienta segodny podvergnetsy napadeniu. Skazite otognat' mashinu v drugoe mesto», — послала я анонімну СМС-ку на мобільник Георгія. Як би не склалася ситуація, викрадення відбутися не повинне. Звичайно, це повідомлення мало перестрахувати нас «на крайній випадок». Доводити ситуацію до реальних спроб викрадення «Бентлі» я не збиралася. Або Робін з’явиться раніше, або я відраю хлопцям, або ж хлопці виявлять, що «Бентлі» відсутній, та самі відмовляться від операції.

Крім того, я послала навздогін своєму «викривальному листові» нашвидкуруч набрану купу свіжої інформації, намагаючись зображати хлопців у якомога світліших тонах та щораз підкреслюючи: Робін просто запудрив дітям мізки казками про романтичних «мечів справедливості», я, проте, докладно описала ролі й завдання кожного з них у минулих пограбуваннях. Якщо зі мною щось станеться, Георгій зможе скористатися для розслідування хоча б цими зачіпками.

З трохи очищеним сумлінням я полишила цю чарівну оазу та знову поринула в міську задуху. Наближаючись до рідного дому, здаля помітила строкату сорочку Артема, який саме заходив до під'їзду. «Молодчага, швидко впорався», — подумала я, ще й досі перебуваючи в образі ділка злочинного світу. Навіть у під'їзді не було прохолодніше. Гучна луна вимучено тріскотіла десь нагорі звуком моїх підборів. Тіні двох зненацька змалювалися раптом у отворі дверей і змусили мене здригнутися та прискорити крок.

«Дожилася, людей жахаюсь, — нещиро поглузувала я з себе, натискаючи кнопку виклику ліфта. Десь нагорі натужно завили механізми.

— Дівчино, добрий вечір, — ноги мої підкосилися, коли знайомий голос пролунав на сходах. Шлях на вулицю заступали два чоловіки в міліційному однострої. Не було жодної ради. Намагаючись не втрачати самовладання, я обернулася до того, хто говорив. Хтось — той високий брюнет, що намагався затримати мене ще вчора після вечірки, — насуплено дивився мені у вічі.

Розділ дванадцятий,
котрий усе заплутує і спрощує водночас

— У чому справа? — на жаль, нікого не обпекла крига в моєму голосі.

— Ваші документи? — замість відповіді завчено промовив Хтось.

— Гарненький спосіб знайомитися, — я вдавала бадьорість. — А ваші?