Читати книгу - "Українське письменство"

нам запропонували «яї садзоне» і «леґуміне», що про них ми не мали ніякісінького поняття. Лисенко вже зажурився, що ми заїхали в Польщу і що чого доброго й лекції доведеться слухати по-польському».

Студентське життя зразу ж зустріло юнаків гарячими суперечками і промовами, головним чином про те, кому, якій нації повинен належати Київський університет. «Нас поразила, — пише Старицький, — сборная зала университета, принимавшая с каждым днем все более бурный вид; и в ней звучала подавляюще польская речь». «Студенти-поляки держались осторонь, ходили купками, сперечались про щось, часом говорили промови. Іноді з тих невеликих купок чутно було протести. Пам’ятаю, якось раз невеличкий кацапик в червоній сорочці Христом-Богом благав товаришів, щоб його підняли. Ми підхопили його і поставили на вікно. З цієї високості він і почав громити ляхів. Промова його була палка, щира і сильна. Зміст приблизно був такий, що всі ми, і руські — і українці, співчуваємо національним змаганням польських студентів за права свого народу і автономію, але спочуваємо тільки доти, доки вони не стають на перешкоді нашому національному розвою, нашим правам. А ви, панове, одразу ж починаєте з насильства. Київ не ваш город, а наш, і університет цей — наш, а до того й наука повинна бути вільною од національних забобонів («предрассудков»). Слова промовця справили непереможне враження на великий натовп кунтушів і венгерок. Все замовкло й стихло. Один поважний, огрядний поляк навіть похвалив: «Добже шельма муві». Але другий з гострою рудуватою борідкою і вгору підкрученими вусиками аж скрикнув: «Лже лайдак: тен університет єст наш, бо з Вільна пшенєсен». Зчинився ґвалт неймовірний, а серед того ґвалту й крику хтось в сіряку і сивій шапці гукав: «Панове, обміркуймось! Невже тепер ви не шукатимете згоди? Гей, ізгадайте даремно пролиту кров…»

Такі сцени траплялись мало не щодня. Суперечки ставали все гострішими і запальнішими в міру того, як з’їздилося студентство, а на коридорах і в аудиторіях збиралося все більше народу. Розуміється, ці суперечки, ця гаряча атмосфера національної боротьби не раз примушували студента Лисенка замислитись над питанням, хто ж він, яких батьків, якої національності. Питання, що досі десь дрімали в голові, тепер прокидались, розжеврювались, розгорялись. А одповідь на них проказували враження рідних місць, рідного степу, народна пісня і палке слово поета, що його вперше знайшов М. В. у родичів. М. П. Старицький свідчить, що вони з Миколою Віталійовичем просиджували довгі ночі в розмовах про національні завдання, минувшину і сучасність. Розмови про колишню долю рідного краю переплітались з розмовами про безправність і злидні селянина-кріпака.

Університет 60-х років не був ще придушеним, заспокоєним університетом наших часів. Тоді ще не додумались до теорії середньої школи з програмою вищої, — теорії, яку так ретельно провадить в життя наше міністерство. Студентські збірки не були ще ділом абсолютно забороненим, і студентське життя не йшло так мляво, як тепер, і між перейнятою одним настроєм студентською масою не було того взаємного недовір’я, яке можна відзначити як характеристичну рису сучасного нам академічного життя.

Студентська молодь, що з’їздилась в Київ з різних провінціальних гімназій — з Житомира, Полтави, Чернігова, Новгород-Сіверського, — незважаючи на свою українську розмову, не мала ніяких політичних ідеалів, ніяких усвідомлених симпатій до культури рідного народу. Київ з цього погляду стояв далеко попереду, раз тому, що в ньому, як у більшому культурному центрі, сильніше відчувалося тодішнє піднесення громадського настрою (адже це були 60-ті роки, коли в столицях, по слову поета, «стоял шум» і «гремели витии»), й, по-друге, й тому, що тут ще з часів Максимовича, Костомарова й Куліша цікавились історією і побутом рідного народу, жива ще була й пам’ять про Кирило-Мефодіївське братство. Боротьба з польським студентством, боротьба проти польського характеру Київського університету розбуджувала почуття національності і в значній мірі утворювала те оточення, в якім швидко повинні були зростати і міцніти політичні ідеали і переконання. Так, М. П. Старицький розказує про одно студентське зібрання в одного студента — полтавця Г., розказує, як здіймалися там балачки про те, щоб підкреслити український характер Київського університету, про майбутню культурну ролю українського народу, про те значення, яке повинна мати українська мова… Ці розмови близько зачіпали Миколу Віталійовича. Він цілком переймався ідеями, які з них виносив. «Він весь «преобразился» і з завзяттям неофіта «доводив всім і кожному, що всім нам не тільки з народом, але й між собою треба розмовляти по-рідному, щоб зробити «мужицьку мову культурною і своєю».

І знов риса, характеристична для тодішнього молодого «українофільства»! Зробившись людьми, свідомими своєї національності, молоді студенти зразу ж спробували якось це зманіфестувати, виявити, — в зовнішності, манерах, убранні. В спогадах Старицького можемо знайти інтересне оповідання: з якими довгими дебатами обмірковувалось питання про обов’язкову для кожного українофіла народну одіж — сіряк, чумарку, шапку і т. і.

В цей час Микола Віталійович так очевидно перейнявся вже ідеями тодішнього народолюбства і українофільства, що його найшли можливим запросити на «генеральну збірку» в університеті, в студентській бібліотеці. Що це була за «генеральна збірка» — точно не знаємо, ближчого означення Старицький не дає, — треба думати, що це було зібрання студентської «громади». Ми маємо чудесне описання цього генерального зібрання. «Обстанова була вельми таємнича — ніч, велика зала, ряди парт, столик, тьмяне світло, запитання усім, хто надходив: пароль? лозунґ? — все це імпонувало надзвичайно. Ми почували себе в ролі заговорщиків на таємничій нараді в якійсь середньовічній ратуші…» На цих зборах при участі делеґатів од руських і поляків поставлено і вирішено було питання про переконання, самопізнання і діяльність кожного свідомого українця, а також і про відношення до інших національних організацій — руських і польських. Тут вперше Микола Віталійович почув інтеліґентну українську розмову і на власних очах переконався, що вона може, по його ж виразу, стати «орудком широкої культури». Ми знаємо, що в цей час Микола Віталійович пильно починає вивчати мову, стежить за кожним найменшим явищем в літературі — захоплюється книжками «Основи», оповіданнями Марка Вовчка, останніми передсмертними поезіями Шевченка, статтями вже раніш відомого йому Куліша і уважно студіює останнє тоді слово українського національного самопізнання — «Две русские народности» Костомарова; знаємо, що він бере участь в просвітніх гуртках,