Читати книгу - "Закляття відьмака"

за місто в якійсь нагальній справі. Чим довше не приходив небіж, тим сильніше вона непокоїлась. Щоб якось вгамувати напругу, випила одну чарочку вина, потім другу. Хмільне її заспокоїло і розморило. Вона й заснула. Проспала до вечірньої. Тут і Лицар приїхав. І, хоча був піст, він перебував під хмелем.

— Мені час до служби. А ти принеси мені узвару, я трохи полежу й піду…

— Ой мій голубчику сивенький, я так тебе чекала, так чекала, що, як побачила, забула все. І цидулку забула тобі віддати! Ти вже мене, дурну, пробач і помилуй! Не карай мене і не вини!.. Хлопця прислав пан Казимир. Щось пан Казимир непокоївся дуже…

— А коли прислав хлопця?

— Може, під обід, соколе мій ясний!

— То, певно, він розхвилювався через вечерю для своїх хлопців. Тільки дарма — славні лицарі повернулися зі мною до міста.

— Мій господарю! Прочитай цидулку. Може, щось там є цікавого.

— Та, — мляво й сонно махнув рукою Лицар, — нема сил читати… Принеси мені трохи холодного узвару…

Вона тільки сходила до комори по узвар, а він уже міцно заснув. Вона надпила кілька ковтків запашного, як вино, напою та й заходилася розбирати свого господаря. Бо він одягся, щоб уже йти. Вона роздягала Лицаря, а сама уявляла — небожа розбирає. Розібрала свого пана й тихесенько, навшпиньках, вийшла з опочивальні до світлиці. Любила нечутно підійти і вловити когось із челядинців на гарячому. Тільки цього разу сама від несподіванки вискнула. Бо до неї із затінку виступив живий і неушкоджений Ілько.

— Спить наш пан? — спокійнісінько спитав Ілько і люб'язно їй посміхнувся. Наче й не знав про неї страшну, смертельну таємницю.

— Як, як? Це… це… це ти? — ніяк не могла вона отямитись.

— Живий лишився? — закінчив за неї Ілько.

— Ага! — бовкнула зопалу Сусанну. І вмить, зразу ж отямилась. — Таке скажеш! Казна-що вигадав!.. Я про те питаю, як ти так тихо зайшов до оселі, що я не почула?

— Та ні, ти, їй-богу, вгадала! То диво, що живий лишився. Коли я удосвіта поспішав до пана Казимира, на мене наскочили розбійники. От жах!.. Та хоч мене й посадовили до поруба, я все зготував до Великодня пану Казимиру. Тільки крашанок не робив — то справа жіноча…

— Підожди, підожди, хлопче! А як же ти зміг все приготувати, якщо тебе посадовили до поруба?

— Бо мене признав за господаревого кухаря один із базарних стражників. Ну, вони тоді, стражники лавні, почали зо мною не так люто говорити. Випитували, випитували, як все сталося та куди це я йшов так зарання.

— Я все зробив, як обіцяв господину, сказав, що йду до старого Казимира зготувати йому страви до Великодня. А що прийдуть до нього гості і які і скільки, я не сказав.

— Добре. Нехай так!.. Ну, а далі?!

— Питали, чи не впізнав я кого з розбійників. А я вчи нив, як учив мене пан… Промовчав.

— А ти що — когось із них признав?

— Я ж кажу, що промовчав.

— Кого ти з них признав? Скажи мені!

— Бо я, здається, впізнав того, кого й він знає…

— А може, ти помилився?

— Ну скажи мені! Вволи моє прохання! Мені так цікаво взнати, хто той таємний розбійник!.. Ну скажи! Хоч натякни!.. Я ж тобі ще колись не раз знадоблюсь, а ти он як до мене!..

— Не твоє це діло, хоч ти й ключниця…

І, щоб більше вона його не випитувала та не чіплялась, швидко вийшов із світлиці й прожогом вискочив на подвір'я.

Тут удруге на блудницю від страху стій напав, і вона аж зубами цокотіла. Довго чи не довго стояла вона у світлиці, та зрештою ноги в неї відпустило, і вона якось допленталася до лави. І сіла в простінку межи вікнами, їй від страху, що Ілько впізнав в одному з напасників небожа, голова паморочилась!

Знадвору крізь шибки ще трохи світла падало до світлиці. І Сусанна ніби якийсь рух унизу, на подвір’ї, побачила. Вона подумала, що то, певно, татари. Бо ж інші пішли хто до костьолу, хто до церкви. Одні оці козолупи ординські лишилися в садибі. Але вона не придивилась уважніше, хто там швендяє подвір’ям. Бо закортіло їй знову прихилитись до чарочки. Проте якщо вдень їй полегшало від однієї чарочки, то тепер вона аж три випила, і нічого… Тільки після четвертої враз відпустило. Так легко стало, але таке розслаблення найшло на неї, що не змогла із лави підвестися, голови від стола відірвати. Чи то вона куняла, чи то їй марилося, а тільки чула, як ніби хтось тихо ходив по світлиці, потім по сходах, потім знов у світлиці. Наче в опочивальні клацнуло віком скрині. Наче знову ступило до світлиці.

Поки опівночі почула, як відчинилася хвіртка і зайшли люди. Вона враз пізнала по голосу свого красунчика-крутіля. Зразу кинулась униз, щоб світильника засвітити у великій хаті. Як з ліхтарем підіймалась, то раптом уздріла на сходинці гаманця.

Сусанна