Читати книгу - "Роман шукає"

— Вже й не пригадаю… Здається, Байрак казав. Ми з дружиною стріли його якось у тролейбусі. І запросили ще до себе на вечерю…

— Байрак казав, що Бутько помер від сепсису, — втрутилася Марія Іванівна. — Я ще здивувалася, як це за нинішніх умов, коли є антибіотики…

— Ага, — пригадав Георгій Георгійович. — Байрак казав, що Бутько жив десь у селі, і поки доправили до районної лікарні…

— В якому саме селі? — вихопилось у мене.

Суворови мовчали.

— Ні, ми не пригадуємо, — нарешті сказала Марія Іванівна. — Може, він і взагалі не називав цього села.

— Від кого ще, крім Байрака, ви чули про те, що Бутька вже нема серед живих?

— Від Мартина Вайла, — пригадав Георгій Георгійович.

— Та й від Ямришка, — зневажливо посміхнулася Марія Іванівна. — Він якось підходив до нас на стадіоні. Сильно напідпитку… Ви гадаєте, що це — Бутько?

Слідчий повинен заздалегідь готувати не тільки запитання, а й відповіді. А ось я виявився до цього не готовим.

— Я вже з багатьма побачився й поговорив, — сказав я ухильно, — а ось про Бутька нічого не можу дізнатися.

Я вирішив негайно подзвонити в Ригу Мартину Вайлу. Я добре уявляв собі, як цього гарного чоловіка покличуть до телефону, як поспішатиме він на своєму протезі, як хвилюватиметься, коли почує, що викликає Київ: чи не сталося якогось нещастя з кимось із його побратимів? І все одно подзвонив.

— Після госпіталю я з Бутьком не бачився, — так ясно, ніби зовсім поруч, почув я в трубці приємний, дещо твердуватий голос Мартина Вайла. — Та я про нього питався. Мені хотілося з ним побачитись. Про те, що його вже нема, мені сказав Петро Байрак.

— Чи не знаєте ви… Чи не казав вам Байрак, де жив Бутько?

— Казав. Десь на Житомирщині.

— А може, район пригадаєте чи село?

— Ні, про це я тоді якось не додумався спитати…

Я мовчав.

— Може, у вас ще якісь запитання? Чи, може, треба, щоб я письмово підтвердив?

— Ні, Мартине Уговичу, письмово не треба. Я вам дуже вдячний.

Ямришко моє запитання про Бутька зустрів байдуже.

— Такого не знаю, — сказав він.

Перші дні після затримання Ямришко ще тримався на алкогольних запасах, які нагромадив у собі за довге життя, але потім став кволий, апатичний, захворів на нежить і весь час сякався у великі казенні носовички… Врешті-решт, весь допит звівся до маминої приповідки. «Ми з тобою йшли? Йшли. Кожух знайшли? Знайшли. А де ж він? Хто? Кожух. Який? Ми з тобою йшли…»

Була у мами ще одна приповідка, якої я дуже не любив, ба завжди мені здавалося, що вона спрямована проти мене: «Дурень думкою багатіє». Досі я уникав складати версії, бо, як учили мене на юридичному факультеті і про що не забував нагадувати Федір Васильович, підвалина розумної версії — факти. Досі я збирав факти. А зараз дозволив собі «думкою багатіти». От якби підтвердилася моя версія, що Бутько живий, та влаштувати Ямришкові очну ставку з ним, тоді б він іншої заспівав…

Та як знайти шляхи до цього Бутька? Хто ще міг про нього знати? А була ж десь така особа. Та відшукати її, мабуть, ще складніше, ніж самого Бутька чи його могилу, коли його й справді вже нема серед живих. Адже я не знав навіть прізвища цієї особи.

Тепер я вже уявляв собі, як воно відбувалося. Так: двадцять шостого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року о двадцять другій годині сорок хвилин Юнкерс прийшов до кімнати чергового по відділенню міліції на Петрівській алеї і вчинив там бешкет. З протокола важко зрозуміти, що саме він витворяв, але згадувалося, що лейтенант Голобородько нецензурно ображав працівників міліції, кричав, «що ми всі відсиджувалися в тилу, хоч у нашому відділенні всі фронтовики». Крім того, Юнкерс поставив поза ноги старшого сержанта Опанасенка милицю, штовхнув міліціонера рукою в груди, і той упав, «як через підніжку». Та, незважаючи на все це, його умовляли повернутися в госпіталь, бо вважали його дуже п’яним. Але він твердив, що нікуди звідси не піде, і його таки довелося затримати…

Тепер я був певний, що це Голобородько добрався до скарбу. Але звідки він про нього знав? Як зробив це? Чим одвертав цеглини? Ножа чи якогось багнета з собою в нього не було, як свідчить протокол. Може, заздалегідь загострив кінець металевої своєї милиці, а потім зверху начепив гумовий наконечник? А потім, як виніс звідти коштовності? Валізки Юнкерс з собою не міг взяти. Речовий мішок? Теж навряд. Звичайно, він міг сховати торбину під комбінезон, але щось таки випиналося б.

Щоправда, здобич його була важка, та місця займала небагато. Я підрахував: вісім кілограмів сто сімдесят грамів золота за об’ємом менше, ніж півлітрова пляшка. Питома вага золота — 19,3. Вісім кілограмів води — це було б вісім літрів, а золота — у дев’ятнадцять разів менше. Об’єм, що займали ювелірні вироби, підрахувати важче, та оскільки основними коштовностями там були діаманти, то, за твердженням продавця ювелірного магазину, куди я забігав учора вдень, все це теж могло б поміститися в півлітрову баночку. Ну, накинемо про всяк випадок ще літр. Отже, об’єм двох банок з-під виноградного соку, а вага — десь дванадцять — чотирнадцять кілограмів. Частину він, мабуть, сховав по кишенях. Те, що не влізло, міг зсипати в порожню штанину свого комбінезона і вийти вранці з відділення міліції, не викликаючи підозри…

Вранці він пробачався, казав, що все це з ним сталося через горілку. Мабуть, ще й брехав: мовляв, товариш фронтовий помер абощо. Та в госпіталь з цим скарбом він би не поткнувся. Небезпечно. В госпіталі все на очах. Мусив кудись завернути. Але куди? В місті у нього були якісь дівки. До однієї з них? А там зганяв її за пляшкою чи за цигарками, а сам переклав це все у валізку чи портфель…

А може, його особисті речі взагалі там лежали? А потім туди прийшов