Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Так. Вивчаємо потерпілих. Яківчук навіть список склав. Беремо до уваги й те, що ключі могли викрасти люди, які не мають близьких стосунків із потерпілими. Ти ж бачив, кабінет директора вікнами виходить у сад. Дерев'яний часто розчиняє вікна навстіж, піджака зоставляє в кабінеті, а сам розгулює по виробництву. Легко проникнути й до бухгалтера. Могли викрасти ключі і в Нужного, бо й він має звичку залишати піджака у своєму кабінеті. Взагалі, з ключами легше. А от із убитими собаками… Якщо припустити, що ця справа родичів Дерев'яного й Нужного, то як же бути із Самійленками? Ні швагер Дерев'яного, ні брат Нужного до них не вхожі.

— Може бути третій, котрий дружить із Геннадієм Нужним і Віктором Губенком і вхожий до Самійленків.

— Я теж про це думав. Ну, а як казав наш колишній шеф, якщо дві голови думають однаково, то з цим треба рахуватися. Отже, версія — «родичі».

Про Віктора Губенка сусіди нічого особливого не сказали. Правда, полюбляє горілку, але від того нікому лиха нема, навіть сім'ї: прийде п'яним, відразу завалюється спати. З дому на випивку грошей не тягне: тому щось витеше, другому змурує, ще там комусь дах покриє бляхою чи шифером — от і є могорич і свіжа копійка у кишені. А ще — заповзятливий рибалка та мисливець. Позаминулого року убив дику козу, його оштрафували. Не раз платив штраф і за те, що ловить рибу в недозволених місцях волоком та сітками. Чотирнадцятого увечері, вже як посутеніло, кудись погнався мотоциклом, а коли повернувся пізно вночі чи й зовсім не вертався — знають один бог та рідна жінка. Бачили, як в'їжджав у двір аж другого дня перед самим обідом — може, на обід заявлявся, а може, повернувся з вечірніх «мандрів». Хутко знову кудись погнався на мотоциклі.

Дружина Губенка, коли Турчин сказав, звідки він, ледь зблідла. Розмовляючи, весь час пильнувала, щоб не прохопилося зайве слово. Все це насторожувало.

— Ваш чоловік із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня дома ночував?

Жінка відповідати не поспішала, і Турчин повторив:

— Ночував чи ні?

— Ночував, — одказала тихо. — А ви ж чого допитуєте?

— Є така потреба. Ну, а тепер скажіть: куди він їздив чотирнадцятого увечері?

— Хіба я знаю. Він переді мною не звітує.

— Коли повернувся? — Жінка мовчала, і Турчинові довелося знову повторювати запитання. Вона, як і раніше, відказала тихо:

— Пізно. Я на годинник не дивилася.

— А звідки він повернувся п'ятнадцятого перед обідом?

— Не знаю. Може, з роботи. Я ж була на роботі і на обід не ходжу.

Турчин зрозумів, що від цієї жінки нічого не доб'єшся і, гамуючи гнів на самого себе, погнав мотоцикла на вулицю, де Віктор Губенко працював на ремонті восьмиквартирного будинку. Там застав майстра рембуддільниці, зовсім лисого чоловіка, котрий про щось сперечався із гострою на язик молодицею. Майстер був знайомий із Турчиним і, вимушено усміхаючись, пояснив:

— Оце бригадир стружку знімає з мене. Бо ж таки стрілочник завсігда винен.

— Ви не стрілочник, а майстер! — одрізала молодиця. — За те, що ми вчора простояли після обіду без розчину, в першу чергу з вас треба питати. Я вже доповідну на ім'я начальника написала.

— Хіба це перша, — криво посміхнувся майстер. — Якось витерплю. Прогресивки чи преміальних не знімуть, бо в нас їх ніколи нема.

Майстер говорив із сумом, одначе пильнував за оперуповноваженим. У погляді настороженість, навіть тривога. «Певно, має якийсь гріх на душі, — подумав Турчин, — бо чого порядним людям боятися міліції».

— Мене теж цікавить порядок і дисципліна у вашій бригаді, — здалеку почав Турчин. — Окремі будівельники прогулюють, запізнюються на роботу.

Майстер звів очі на оперуповноваженого: мовляв, із яких пір таке цікавить міліцію?

— Хто тут у вас найгірший?

— Всі не мед, — відказала бригадир. — Але з ними ще можна миритися. От Губенко душу мені переїв…

— Так уже й переїв, — вступився за робітника майстер.

А бригадир спалахнула:

— А ви не захищайте його. Не захищайте! Я все одно допоможу, щоб його забрали з моєї бригади. Годі! Мій терпець увірвався. Як він вам так подобається, заскліть його в рамочку і дмухайте на нього.

— Які у вас будуть конкретні претензії? — спитав Турчин.

— Ціле море. Спізнюється, прогулює, в чарку заглядає, а на роботі не переривається. А скажи що — рота, як вершу, розкриє. А язик у тому роті чорний і як веретено. Ти йому слово, він тобі десять. Ось і сьогодні. Знову на роботу спізнився.

— Набагато спізнився?

— На півтори години.

— Чим він це пояснив?

— Хіба він коли пояснює? Оно й дев'ятнадцятого години дві десь пропадав, а п'ятнадцятого взагалі притарабанив після обіду.

«Саме в ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте було обкрадено квартиру Самійленків, а п'ятнадцятого вдень — Нужних, — відзначив про себе Турчин. — Цікаво, цікаво…»

— Губенко був п'яний?

— На ногах тримався. Але несло з нього, мов із барила. Вже наскрізь просмердівся тим «чорнилом» та самогоном! От алкоголік нещасний!

— Ну, для чого наговорюєш на людину? — озвався майстер. — Чи ти колись бачила, щоб під тином валявся, як валяються алкоголіки? Негоже так людину ганити. А таке-от виходить, що ти тільки знаєш на всіх кричати. А нема того, щоб вникнути, розібратися, щиро з людиною поговорити…

— Піду я працювати в ПМК, а ви тут хоч цілуйтеся зі своїм Губенком!

— Думаєш, у ПМК маслом хліб мастять?

— Мастять не мастять, а порядку більше.

З Губенком оперуповноважений розмовляв наодинці. Турчин уже знав, що це за людина: ступав перевальцем, у рідких зубах диміла цигарка.

— Конєшно, я понімаю, міліція відповідає за порядок, — кидав недбало, не виймаючи цигарки з рота. — І щоб, понятне діло, закони не порушувалися, злочини не