Читати книгу - "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ"

довгий час стало ознакою "доброго стилю". "Як говоримо, так і писати треба", — твердив ще Квітка-Основ’яненко, не добавляючи, що й говорити треба літературною мовою. Гулак-Артемовський дбав про свою мову, але простацтва в нього ще досить. Як твердили тоді в’їдливі критики, запах дьогтю був ознакою доброї української мови. І вже М. Драгоманів сильно виступав проти цього, вимагаючи, щоб народність нашої літературної мови не обертати в простонародність. Так само й М. Старицький завсіди боровся з "мужицтвом" у нашій літературній мові, накликаючи до більшої культури її.

Перші наші письменники, намагаючись писати "народною" мовою, звичайно сильно опрощували чужі слова в своїх писаннях, щоб читачі надривали собі животи від сміху (у стилі оповідань Раєвського). Дійсно, народ наш, неписьменний, перекручує на всі лади чужі йому слова, а письменники, щоб писати "по-народному", писали: абахта, аблакат, кумедний, кумедія, патрет, хвалшивий, хвилозоп і т. ін., і деякі з подібних форм попали навіть до Словника за редакцією Б. Грінченка. Пилип Морачевський написав 1855 року поему "Війна ягло-французька". Опрощення власних імен також часом ішло задалеко: Ларивон, Грицько й т. п. Року 1869-го Куліш випустив переклад "П’ять Книг Мусієвих", і проти простацької форми Мусій замість Мойсей критика справедливо протестувала. Пізніш таке опрощення рішуче було вигнане з нашої літературної мови, хоч ще позосталися: кумедія, економ і подібні. Чужі слова сьогодні вживаємо або в їх власній формі, або в українізованій за нашою літературною традицією, але не в формі простонародній. І пишемо: фабрика, факт, фалди, а не хвабрика й т. ін.

5. Наша літературна мова пильнує бути чистою, не засміченою непотрібними варваризмами, цебто такими чужими словами, які легко можна віддавати й словами своїми.*

* Див. мої праці "Чужі впливи на українську мову" та "Не засмічуймо своєї мови чужими словами" // "Рідна Мова", 1933 і 1936 рр. Див ще мою монографію "Иноземные элементы въ русскомъ языкЂ", Київ, 1915 p. — тут про всі чужі впливи й на нашу мову.

Але разом з тим ми не лякаємось і чужих слів у нашій мові, коли вони докладніш віддають нашу думку й не легко замінюються своїми, як наприклад, дискусія, традиція, спеціальний, апелювати й т. ін. У світі немає такої мови, що не мала б у своєму словникові чужих слів, — справа тільки в тому, щоб не вживати їх непотрібно. Зрештою, скажемо, в англійській мові майже 3/4 чужих слів, а все таки вона їх знаціоналізувала й виросла на мову культурну.

Русизми й полонізми в нашій мові занечищують її, якщо ми маємо чим їх замінити, і добра літературна мова їх не знає. У Котляревського багато русизмів, немало їх і в Шевченка, забагато їх у Драгоманова, але дедалі їх стає все менше в мові наших письменників.

Письменники пошевченкової доби часом свідомо й виразно дбали, щоб їх літературна мова якнайменше була подібна до мови російської, щоб росіянин, читаючи український твір, не розумів його мови, й уже тим самим змушений був признати, що українська мова — це справді окрема мова. Така ідеологія не була корисна для розвою нашої літературної мови, бо позбавляла її багатьох тих виразів, які збереглися до нас як стародавнє спільне культурне добро. Не корисно нам відкидати своє стародавнє слово тільки тому, що воно однакове зо словом російським.

Ось свіжий приклад. Творячи новий правопис і викидаючи ъ, росіяни за останнього часу перейняли були в нас для деяких випадків (у приставках перед йотованою голосною) нашого апострофа: об’яснять. Російська еміграція перейняла в нас тризуба, звучи його своїм. Чи ми будемо цуратися цих добрих наших речей тільки тому, що по них простягають руки росіяни?

Останнього часу в підсовєтській Україні сильно нагинають українську мову до мови "старшого брата", російської. Таке нагинання — це свідоме ламання нашої літературної мови. Але воно можливе більше в теорії та в мові поточній, але не в мові книжковій, — в творах кращих письменників більших русизмів таки не видно (див. вище розділ XVI).

6. Старші наші письменники залюбки вживали арxаїзмів, як істотних основ своєї літературної мови. У Котляревського, органічно ще зв’язаного з письменниками XVIII віку, цих архаїзмів, особливо словникових, досить багатенько, немало їх і в творах Шевченкових*.

* Див. працю В. Сімовича "Архаїзми в мові Т. Шевченка" // "Зап. НТШ", Львів.

П. Куліш, що добре знав стару мову, залюбки вживає архаїзмів: сідина, жизнъ, но, нельзя, прежній, общий, красний, криша, награда, ворочатися й т. ін. Але в дальших письменників архаїзмів стає все менше аж поки вони, за наших часів, не зникають остаточно, позостаючися, як ознака літературного стилю, наприклад, у М. Бажана, В. Винниченка й ін.

Архаїзми словникові з бігом часу позникали зовсім з нашої мови, зник зовсім ще недавно частий у нас прийменник к, або сполучник но, замінившися новими до, але. Проте архаїчних форм у нашій мові позосталося немало, тільки ми не відчуваємо їх за архаїзми. Говірки наші, особливо західноукраїнські, переповнені різними архаїзмами, як словниковими, так і форемними та складневими.

П. Куліш, збагачуючи нашу літературну мову, спробував був брати потрібний матеріял і з нашої старої мови; надто часто це робив він у своїх перекладах з Шекспіра, а особливо в Біблії. Громадянство не підтримало цю Кулішеву ідею про староруську мову, вбачаючи в таких архаїзмах просто церковнослов’янізми або москалізми. Франко також осудив цю Кулішеву спробу, але без глибшого зрозуміння, бо й сам уживав архаїзми, наприклад, жизнь. А між тим сама Кулішева думка про творення "староруської мови" — це думка глибока. Наша літературна мова живе безпереривно від X століття, живе вже тисячу літ, пройшла довжелезну путь свого розвою, а між тим у нас у сучасній літературній мові від старої мови позосталося зовсім мало. Коли в половині XVI віку зачала творитися в нас нова літературна мова, то до неї входила безліч полонізмів, тоді як на те саме розуміння були в нас слова з давнішої літературної мови. Ось тому Куліш і уживав слова жизнь, но, к замість життя, але, до. Безумовно, варто було б пов’язати в історичний спосіб нашу сучасну літературну мову з давниною, і це не протиречило б істоті нашої мови, бож у мові живій народній