Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

неба, а завтра — гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.

Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, — одні вже оброслі коралами, інші — тільки вкриті іржею.

Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось, — от-от на флагштоках підіймуться прапори і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!

Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив — залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз'їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа. Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!

Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.

Тут є дві течії: верхня, здавня відома, котра несе океанові води в басейн Середземного моря, і нижня, супротивна — її існування тільки сьогодні доведено. Справді-бо, рівень води в Середземному морі, що його невпинно поповнюють води Атлантичного океану та річок, котрі впадають у це море, мав би з року в рік підійматися, бо самого випаровування замало, щоб тримати його в рівновазі. Отже, цілком природно допустити існування підводної течії, котра Гібралтарською протокою несе із Середземного моря лишок води у басейн Атлантичного океану.

Так воно й було насправді. З цієї супротивної течії скористався «Наутілус»: підхоплений попутними водами, він швидко промчав вузьку протоку. На мить перед моїми очима майнули руїни Геркулесового храму, який, за давніми переказами, осів на дно разом із островом, на якому стояв; а за кілька хвилин ми вже линули водами Атлантичного океану.

VIII
БУХТА ВІГО

Атлантичний океан! Безмежна водна рівнина, що розпросторилась на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль, — дев'ять тисяч миль уздовж і пересічно дві тисячі сімсот миль у ширину. Славетне море, що його майже не звідали древні, за винятком хіба що карфагенців, цих голландців стародавнього світу, котрі за своїх торгових мандрів об'їздили західні береги Європи і Африки! Океан, узбережжя якого обіймають величезний периметр! Водозбір, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, — ріки, що несуть свої води з найцивілізованіших і найдикіших країн! Величезний простір, що його невпинно крають кораблі всіх країн під прапорами всіх націй світу; водний обшир, що сягає двох грізних точок, котрі лякають мореплавців, — мису Горн і мису Бур.

«Наутілус», пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, себто шлях, що може оповити земну кулю, нині розтинав своїм водорізом води Атлантичного океану. Куди ж ми пливемо і що нам готує завтра?

Проминувши Гібралтарську протоку, «Наутілус» прямував у чисте море. Судно пливло на поверхні, і ми знов могли гуляти палубою.

Я з Недом Лендом і Конселем вийшов на палубу. За двадцять миль од нас бовванів мис Сан-Вісенті, що складає південно-західний край Піренейського півострова. Потягнув південний боревій, море потемніло, збурунилося. Почалася бокова хитавиця. Втриматися на палубі було майже неможливо, — нею раз у раз перекочувалися важкі вали. Ковтнувши свіжого повітря, ми спустилися всередину судна.

Я подався до своєї каюти, Консель до своєї, а канадець із заклопотаним виглядом попростував слідом за мною. Навальна швидкість «Наутілуса» в Середземному морі зруйнувала його задуми, і він не годен був приховати своєї гризоти.

Ледве зачинилися за нами двері, як він сів і мовчки глянув на мене.

— Друже Неде, я вас розумію, — сказав я. — Та вам нема за що себе корити. «Наутілус» мчав так прудко, що безглуздо було б навіть думати про втечу.

Нед Ленд промовчав. Його затиснені уста, нахмурені брови свідчили, що йому вроїлася в голову настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — повів я далі,— не треба впадати у відчай. Ми підемо вздовж португальських берегів. Недалечко Франція, Англія, де можна легко знайти прихисток. Інша річ, якби «Наутілус», вийшовши з Гібралтарської протоки, націлився на південь, якби ми простували в обійми океану, де немає суходолів, — отоді б я поділяв вашу тривогу. Але ж ми знаємо: капітан Немо не цурається й цивілізованих морів, а це означає,— і я того певен, — що за кілька днів можна буде діяти рішучіше.

Нед Ленд ще пильніше вп'явся в мене очима і нарешті розімкнув губи.

— Цього ж вечора! — мовив він.

З несподіванки я схопився на ноги. Признатися, не чекав такої пропозиції. Хотів відповісти канадцеві, але забракло слів.

— Ми домовилися чекати нагоди, — правив своєї Нед Ленд. — Нагода трапляється. Сьогодні ввечері ми будемо за кілька миль од іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, і я на вас покладаюся.

Я мовчав.