Читати книгу - "Повія, Мирний"

Чо­ти­ри!.. - гу­кав да­лi.

- Григорiй Пет­ро­вич! - ок­лик­ну­ла йо­го Пис­ти­на Iва­нiв­на з дру­гої ха­ти, Вiн озир­нув­ся… У гос­тин­нiй тiльки вiн з по­падею був, та на по­ро­зi дiтськоi сто­яла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

- Оставте, - про­мо­ви­ла ти­хо Пис­ти­на Iва­нiв­на, як вiн пi­дiй­шов до неї.

- Останнi да­рую… - ска­зав вiн, вер­та­ючись до по­па­дi, скла­да­ючи кар­ти. По­па­дя пильно гля­ну­ла на нього.

- Тим не хо­четься? - ти­хенько спи­та­ла, мот­нув­ши голо­вою на дiтську, Звiд­ки до­но­сив­ся го­лос го­ло­ви­хи: "I заве­ли! Ще но­си по­од­би­ва­ють… Тiльки їх i чут­но".

Григорiй Пет­ро­вич озир­нув­ся. Пис­ти­ни Iва­нiв­ни вже не бу­ло. Вiн кив­нув го­ло­вою.

- У-у, под­лi! - про­шеп­та­ла по­па­дя i зло­ми­ла пальцi; на­че один, ра­зом во­ни хрус­ну­ли в неї.

Цiлий ве­чiр пiс­ля то­го во­на бу­ла смут­на, мов­чаз­на.

Пiсля за­кус­ки, як прий­шло­ся хлис­ну­ти ви­на, во­на тiльки роз­ба­ла­ка­ла­ся. Хтось з чо­ло­вi­кiв за­вiв був пiс­ню.

- Ви вмiєте спi­ва­ти? Бу­де­мо спi­ва­ти! - скрик­ну­ла во­на, схо­пив­ши за ру­ку Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча.

- Будемо. За­водьте.

- Лєрмонтова: "Вы­хо­жу один я на до­ро­гу" - знаєте?

- Трохи.

Вона вис­ко­чи­ла на­се­ред ха­ти i по­ча­ла. Ти­хо-ти­хо, мов з-за гiр до­нiс­ся за­бiй зо­ло­то­го дзво­ни­ка, роз­дав­ся її тон­кий го­лос, де­да­лi все дуж­ча­ючи та пiд­нi­ма­ючись уго­ру. Гри­го­рiй Пет­ро­вич пiд­хо­пив те­но­ром… Усi зра­зу стих­ли, мов по­нi­мi­ли, слу­ха­ючи пiс­ню. I бу­ло що пос­лу­ха­ти… У кожног­о пе­ред очи­ма вста­ла нiч, ти­ха та зо­ря­на; си­зим мо­ро­ком криє во­на чор­нiї го­ри, стра­шен­нi ске­лi… Чується ту­га не­вимовна, та ту­га, шо огор­тає са­мот­ню ду­шу се­ред пус­ти­нi нi­мої… Здається, го­ри во­ру­шаться, ске­лi ше­по­чуть мiж со­бою, дос­лу­ха­ючись до то­го го­мо­ну, що йде вiд не­ба. А там? Там ти­ся­чi ти­сяч зi­рок од­на пе­ред дру­гою виг­ра­ва­ють: та лу­пає, а та тру­ситься ти­хо… Ось скiльки їх чiр­ва­ло­ся i по­летiло на рiз­нi бо­ки, - тiльки ог­нен­нi слi­ди вка­зу­ють їх ве­селу до­ро­гу… Сер­це за­ми­рає; ду­ша роз­ди­мається, шир­шає… Здається, що все те у нiй коїться, че­рез неї прохо­дить. Чо­ло­вiк не чує се­бе, не пам'ятає… Пi­щи­на се­ред сього без­мiр­но­го свi­ту, не­ве­лич­ка ця­точ­ка йо­го, - вiн чує, як ки­дається всес­вiтнє сер­це, б'ється йо­го жи­ла, бри­нить щось у кож­но­му сус­та­вi… пам'ять мерк­не, дум­ки зни­ка­ють… Вiн за­ми­рає… Вiн чує, що за­ми­рає.

Пiсня теж за­мер­ла; її го­лос дав­но вже зник, а про­те у ха­тi сто­яла та­ка ти­ша, мов слу­ха­ли всi її да­ле­кої лу­ни. I справ­дi - лу­на та сто­яла в кож­нiй ду­шi, бри­нi­ла у кож­но­му сер­цi, во­ру­ши­ла якiсь глу­хi, не­вi­до­мi по­чу­ван­ня. Всi мовч­ки, схи­лившись, си­дi­ли.

Перший сек­ре­тар з су­ду по­ру­шив ту нi­мот­ну ти­шу. Мо­вч­ки вiн зняв­ся з мiс­ця, мовч­ки опус­тив­ся пе­ред попа­дею на ко­лi­на i, вхо­пив­ши за ру­ку, при­мо­вив:

- Матiночко на­ша, ка­на­ре­єч­ко! Ще ра­зок… ще хоч тро­ше­чки… Дай­те умер­ти, - за­мо­лив­ся вiн, при­пав­ши до їi ру­ки. Роз­дав­ся по­цi­лу­нок. По­па­дя трiп­ну­ла очи­ма.

- Зроду-вiку не чув нi­чо­го та­ко­го… Ма­тiн­ко, ка­на­ре­єч­ко! - гу­кав вiн, згор­нув­ши хрес­том на гру­дях ру­ки. Йо­го жiн­ка, як об­пе­че­на, схо­пи­ла­ся з мiс­ця i, про­бi­га­ючи повз нього, што­вх­ну­ла.

- Бочко! - скрик­нув вiн, за­дер­жу­ючи її за плат­тя. - Ти чу­ла? Чу­ла ко­ли та­ку пiс­ню, та­кий го­лос?.. Се­ра­фи­ми i хе­ру­ви­м­и так тiльки бо­га вих­ва­ля­ють.

Усi прий­ня­ли те за жар­ти i за­ре­го­та­ли­ся. Са­ма секретар­ша­, щоб не по­да­ти ви­ду, як се їй до сер­ця доход­ить, усмiхн­увшися, про­мо­ви­ла:

- А ти вже, мiй го­лу­бе, й роз­кис… Що то вiн у ме­не голiн­ний до пi­сень, а над­то як ще й вип'є… - по­вер­ну­ла­ся во­на до по­па­дi.

- Вип'є! - гук­нув вiн. - Ум­ру ко­лись вiд них! Так ме­не й ро­зiр­ве, роз­не­се на шмат­ки! - гу­кав вiн, ха­па­ючи­ся ру­ка­ми за гру­ди, мов по­ка­зу­вав, як йо­го бу­де роз­но­си­ти.

- Оце, який ви!.. То я не хо­чу й спi­ва­ти, щоб ви не вмер­ли, - обiз­ва­ла­ся по­па­дя.

- Матiнко… Ка­на­ре­єч­ко. I без то­го ум­ру. Зас­пi­вай­те! - I вiн пор­вав­ся був зно­ву її у ру­ку по­цi­лу­ва­ти.

- Добре, доб­ре - зас­пi­ваю. Тiльки ус­таньте, тiльки не цi­лу­й­те, - за­ще­бе­та­ла во­на, гра­ючи очи­ма; во­ни, здається, ка­за­ли у неї: а що, а що? Ба­чи­ли ме­не? Чу­ли? Схо­чу - усi тут бу­де­те у моїх нiг пла­за­ти, мої ру­ки ли­за­ти!.. Зда­ва­ло­ся, во­на рос­ла, ви­ща­ла, шир­ша­ла. Не не­ве­лич­ка дiв­чин­ка сто­яла пе­ред очи­ма, а ве­лич­на ца­ри­ця.

Завели дру­гу, ве­се­леньку; по­тiм зно­ву жур­ли­ву, а на пе­ре­мi­ну зно­ву ве­се­лу. Ве­чiр за­кiн­чив­ся тан­ця­ми. Сек­ре­тар су­ду, хле­бес­нув­ши вже й геть-то, ухо­пив по­па - i пiш­ли уд­вох дра­ти го­ца­ка, аж стi­ни хо­до­ром хо­ди­ли.

Розiйшлися геть за пiв­нiч. Пiп так пiд­топ­тав­ся, що лед­ве но­га­ми плу­тав. Гри­го­рiй Пет­ро­вич зго­див­ся про­вес­ти їх до­до­му.

Тiльки що вий­шли за двiр, во­на схо­пи­ла­ся за йо­го ру­ку, i во­ни пiш­ли впе­ред; пiп, пос­пi­ша­ючи за ни­ми, пи­сав ми­слiте i щось роз­мов­ляв сам з со­бою. Во­ни не слу­ха­ли йо­го роз­мо­ви; у них роз­по­ча­ла­ся своя, ве­се­ла, жар­тiв­ли­ва. Звi­шу­ючись на йо­го ру­ку, во­на так го­лос­но ре­го­та­ла­ся, що аж лу­на роз­ля­га­ла­ся по дво­рах; зля­ка­нi со­ба­ки ки­да­ли­ся пiд во­ро­та, про­бi­га­ли дво­ра­ми, гав­ка­ли, ви­ли; пiп гу­кав на со­бак, по­си­ла­ючи їх ку­дись да­ле­ко, а во­на гор­ну­ла­ся до Гри­горiя Пет­ро­ви­ча, хо­ва­ла­ся за нього, щоб, бу­ва, во­ни не по­кусали.

- Я на­дi­юся, що ви те­пер, зна­ючи наш за­хист, заг­ля­не­те ко­ли-не­будь у нього? - ска­за­ла во­на, про­ща­ючись, як дiй­шли во­ни до дво­ру.

- Ваш гiсть! - од­ка­зав Гри­го­рiй Пет­ро­вич; а пiп у знак при­ятельства об­няв­ся й по­цi­лу­вав­ся з ним.

Григорiй Пет­ро­вич вер­тав­ся до­до­му п'яний тiєю ра­дiс­тю, що впи­вається чо­ло­вiк, про­вiв­ши ве­се­ло ве­чiр. Го­ло­ва йо­го го­рi­ла; сер­це якось нес­тям­но би­ло­ся… "Пi­ду, без­пре­мiнно пi­ду", - шеп­тав вiн, пе­ре­би­ра­ючи днi та вирахо­ву­ю­чи, у який би йо­го зiб­ра­ти­ся.

Невеликi, вид­но, бу­ли збо­ри, ко­ли вiн на дру­гий день i пi­шов. Вер­нув­ся до­до­му ра­но, за­те ще п'янi­ший, ще ве­селiший. Вiн не пi­шов до се­бе у ха­ту, а прой­шов до ку­ми пох­ва­ли­ти­ся, як во­ни ве­се­ло про­ве­ли той ве­чiр… скiльки спi­ва­ли, i пiп спi­вав!..

- От лю­ди! - скрик­нув вiн зо­па­лу.

- Ой, сте­ре­жiться го­лу­бих очей! - бо­лiс­но ус­мi­ха­ючись, вi­д­ка­за­ла йо­му ку­ма. Во­на чо­гось увесь ве­чiр бу­ла сум­на, за­ду­ма­на. Гри­го­рiй Пет­ро­вич не при­мi­тив то­го й ве­се­лий лiг спа­ти…

На тре­тiй день вiн гу­ляв i… сам не знає, як опи­нив­ся у по­пiв; на чет­вер­тий - зно­ву… Не­за­ба­ром вiн по­чав там бу­вати, як до­ма, як свiй чо­ло­вiк.

По го­ро­ду пiш­ла по­го­лос­ка. Лю­ди сле­бе­зу­ва­ли про їх дов­гi гу­лян­ки уд­вох по­за го­ро­дом. Хтось при­мi­тив у вiк­но вве­че­рi, як си­дi­ли ряд­ком, пи­ли чай… її ру­ка ле­жа­ла в йо­го ру­ках, вiн раз по­за раз при­во­див її до сво­го ро­та i ти­хо цi­лу­вав, кож­ний раз роз­див­ля­ючись, мов во­на мi­ня­ла­ся вiд йо­го по­цi­лун­кiв, ста­ва­ла кра­ща. Ку­хо­вар­ка, синьоно­са Пе­доря, ко­мусь хва­ли­ла­ся, що i ба­тюш­ка про те знав, та тiль­ки мов­чав. Раз тiльки, пе­реб­рав­ши че­рез мi­ру, вiн за­вiв