Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

XVII віку масова дезерція магнатів і шляхти безпосередньо в польсько-католицький табор виявилась ще в більшім розмірі, як то було раніше. Одні — виховані в єзуїтських школах, другі — просто в наслідок перемоги польської культури й більшої привабливости блеску західньо-європейського життя, яке в цій культурі відбивалося, покидали свою батьківську православну віру, свою мову, звичаї, одежу й ставали католиками-поляками. В 1608 р. помер старий князь Острожський, сей «стовп православія», як його називали, а його діти вже стали католиками. Його внучка Анна-Алоїза, що була замужем за Яном Ходкевичем, гетьманом литовським, цілком підпала під вплив єзуїтів і, ставши власницею Острога, з усіх сил заходилась нищити діло свого славного діда. На місці православної академії повстала єзуїтська колегія. І так було майже в кожній аристократичній українській семї. Старе українське панство вийшло з рядів оборонців православія. Міру жалю й одчаю, які обхоплювали ревнителів старої віри, показує нам знаменитий «Trenos», себто плач православної церкви, написаний Мелетієм Смотрицьким. В цьому «Плачі» православна церква звертається до своїх синів — одступників:

«О, єпіскопи, єпіскопи — кличе вона — чи вам не досить ще тої неоціненої втрати, яку я понесла через вашу недбалість, таку велику втрату в золоті, сріблі, в перлах, в дорогих каміннях, в котрих я пишалася, як найславніша королева! Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий, як світильник, котрий я носила в короні голови моєї між іншими перлами, як сонце серед звізд, — де дім князів Острожських, що сіяв понад усі інші блеском світлости своєї старої віри? Де інші дорогі каміння тої корони, славні доми руських князів, безцінні сапфіри, неоцінені діяманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаражські, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Масальські, Лукомські, Ружинські та інші несчисленні, що їх довго було б рахувати? Де поруч них і інші мої неоцінені клейноти? Я розумію родовиті, славні, всьому світу доброю славою відомі доми» — і тут автор вичисляє десятки старинних фамілій, де батьки були ще українцями й православними, а діти зробились поляками і католиками. Ця дезерція здавалась катастрофальною для українського народу. Про її розмах доволі буде сказати, трохи забігаючи вперед, що сам автор цього жалібного плачу, вже бувши православним архієпіскопом, перейшов на унію й вмер уніятом.

*

Справа православної церкви спиралася тепер на дрібну шляхту й на міщанство. Це надає в дальшому боротьбі за православіє більш народний, демократичний характер. Та на допомогу православній церкві, як представниці ідеї української народности в очах мас, виступає на початку XVII віку козаччина. До своїх соціяльних і політичних вимог, які вона ставить польській державі, прилучує вона й домагання церковно-релігійного характеру й взагалі переймає на себе ролю провідної верстви українського суспільства.

Як ми бачили, козаччина дуже швидко починає зростати в силі й у числі саме у 70-80-х роках XVI століття. Вона вже має свій осередок, незалежний від впливів погряничної адміністрації, — Запорожську Січ, столицю вільної козацької орґанізації, запорожського низового, війська, яке тримає себе наче незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи над собою суверенітет польсько-литовської держави й величаючи себе часом «королівським» військом, запорожські козаки фактично держаться зовсім незалежно, роблять походи, вмішуються в справи сусідніх держав, ведуть дипломатичні зносини з чужими правительствами, беруть субсидії від чужих володарів.

Школою «міжнародної» політики козаччини послужили до певної міри молдавські справи. Молдавське господарство після періоду деякої сили й навіть певної могутности стає в половині XVI віку іграшкою двох потужних сусідів — Польщі й Туреччини, переходячи по черзі в залежність то від одної, то від другої. Молдавський престол переходить з рук до рук ріжних авантюристів, які опановують його, спираючись то на Польщу, то на Туреччину. Звичайно бувало так, що турецьке правительство передавало молдавський трон тому претендентові, котрий обіцяв більшу дань і вмів задобрити значними дарунками султанських придворних. Ми вже бачили, як в молдавські справи вмішався був з таким трагічним наслідком для себе князь Байда-Вишневецький, взявши участь в боротьбі двох претендентів Геракліда й Томши (1563). Пару десятків літ пізніше претендент Івоня, що називав себе потомком славного воєводи Стефана, скинув з трону Богдана Лопушана, що був під протекцією Польщі (1572). Польське правительство спробувало піддержати Богдана, але його інтервенція не мала успіху. Одначе й Івоня знайшов собі конкурента в особі господаря Валахії, якого піддержували турки. Хоробрий та сміливий Івоня почав шукати собі помочи на Україні. Зібрався охочий відділ з шляхти й козаків Брацлавщини й Барського староства під проводом Сверчовського. Після перших успіхів Івоня був розбитий переважаючими силами ворога, сам загинув, а частина козаків разом з своїми провідниками попала в турецьку неволю. Цей поход лишився б мало помітним епізодом погряничної боротьби, якби не знайшовся історик, польський шляхтич Леонард Горецький, який описав поход Сверчовського й видав його в 1578 році у Франкфурті. Оповідання Горецького було спопуляризоване Бєльським в його хроніці з року 1597, а звідти воно перейшло в українську історіоґрафію. Імя Сверчовського перекручено на Свірговського, представлено його героєм, і так усі наші історики, почавши від ченця Боболинського й Грабянки, й кінчаючи Марковичем та Костомаровим, повторювали легенду про «Івана Свірговського, українського козацького гетьмана кінця XVI віку» (так назвав Костомаров одну свою розвідку з року 1855). Всі використовували оповідання Горецького, приваблені мальовничістю фігури самого цього «козацького гетьмана» і його подвигами. Аж тільки в 1890 р. пані К. Мельник простежила історію легенди про «Свірговського» й зясувала дійсний характер цього походу, хоч пішла сама задалеко, відкидаючи зовсім участь українських козаків у цьому поході.

В Івоні знайшовся наступник, який видавав себе за брата Івоніного, це був згадуваний вже Іван Підкова. Він прикликав собі на поміч відділ козаків під проводом «гетьмана» Шаха, котрий прийшов із Запорожжа й поміг Підкові заволодіти Ясами. Але кінець, як знаємо, був для Підкови нещасливий. Та козаки дістали таку охоту до молдавських авантюр, що вже в тім самім 1578 році, в якім кат відрубав Підкові голову ві Львові, козаки вели на трон Підковиного «брата» Олександра, а в слідуючім Олександрового «сина» Петра. Очевидно, молдавські походи збагачували козаків не тільки славою, але й доброю здобичею.

Окрім молдавських походів козаки за цей же самий час роблять майже кожного року походи на татарські й турецькі володіння. В 1576 року подільські козаки, з яких рекрутувався відділ Сверчовського, спалили Тягиню (Бендери). Той же самий «гетьман низових козаків» Шах в 1577 році погромив ханського посла, що їхав з Москви. Татари помстилися за це наїздом на південну Волинь. Війна з Москвою, в якій козаки брали участь в 1579-81 роках, трохи відтягла була