Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Довелося відволіктись і прийняти виклик.

— Слухаю. Доброго. Зараз їду в Маямі. Так. Товар зі мною. Красуня, як ви і просили, — він говорив короткими фразами і усміхався. Лора ж при цих його словах втиснулася у сидіння. — Підібрав з дотриманням всіх побажань. Звичайно ж спробуєте. До зустрічі.

Степан відклав телефон і поглянув на Лору, котра сиділа принишкла і біла, як полотно, не відводячи від нього приголомшеного погляду.

— Лоро, поглянь, будь ласка, на заднє сидіння, — сказав Степан і вказав великим пальцем правої руки назад. — Я говорив про НЕЇ.

Лариса повільно повернула голову. На задньому сидінні, лежала чорна довга валіза.

— Що це?.. — запитала ледь чутно.

— Галиль, — Степан кивнув — та сама “красуня”, про яку я говорив. Снайперська гвинтівка, вироблена в Ізраїлі. Ти подумала... що я говорив про тебе?..

Лариса втупила погляд на свої руки. Вона і справді так подумала... 

— Пробач, я просто… — їй стало соромно за свої думки.

Степан поклав руки на кермо і поглянув у вікно біля себе.

— Не вибачайся. Ти мене не знаєш і твоя недовіра цілком виправдана — сказавши це, він повернувся до неї. — Я сподівався, що своєю поведінкою не даю тобі приводу думати про мене так. Ну, але в чомусь ти права. Це досить поширений спосіб заманювання жертви — зав’язати з нею романтичні стосунки, розповісти, що втрапив у неприємності, пробити на жалість і, коли дівчина вже на гачку і готова рятувати “нещасного” — передати замовнику. 

— Поширений спосіб?.. 

— Так. Але я намагаюся не наближатися до цього “бізнесу”, бо работоргівля — це моє табу.

— Степане, не ображайся, будь ласка, що я...

— Наядо, все добре. Твій інстинкт самозбереження ще хоч якось працює, — він усміхнувся і поцілував її у щоку, потім завів двигун і додав, — на відміну від мого. Має ж він у когось з нас двох працювати? 

Вона промовчала, його жарти на тему самозбереження холодили їй спину, а його присутність наповнювала жаром живіт… Одна людина — і такі різні відчуття.

— А для чого ця гвинтівка? Хтось когось…

— Синочок однієї “поважної людини” замовив собі такий подарунок на день народження, — він усміхнувся, спрямовуючи машину в бік Лепсе. — У кожного свої таргани.

— Дивний подарунок на день народження… Скільки ж йому років?

— Наче 19. 

— 19? — Ларису дуже здивував і юний вік, і подарунок.

— Я не пам’ятаю, що хотів у 19, але точно не зброю, — Степан усміхнувся.

— Це так дивно...

— Всі люди різні. Для когось дивно — для когось норма. Люди, взагалі дуже дивні створіння. Досконалі хижаки, — Степан зупинився на світлофорі і поглянув на Лору. — Доречі, ті твої палички теж можуть бути зброєю, — він кивнув на її зачіску.

Останні дні вона ходила тільки з ними. Палички виявилися для неї і справді дуже зручними. А ще це був його подарунок...

Лариса недовірливо торкнулася своїх заколок.

— Я не хочу знати як… — вона похитала головою.

— І правильно. Давай краще подумаємо про те, що ми хотіли б зараз з’їсти, - автівка рушила далі.

— Я б хотіла рибу, — вона знизала плечима.

— Риба, — повторив він. — Риба корисна, це я пам’ятаю ще з дитинства. Хоча не дуже її люблю. 

— А що ти любиш? М’ясо?

— Та я не перебірливий. Мені “кілограм чоловічої їжі”— і я задоволений. Головне без комах. Комах я особливо не люблю, — Степан похитав головою. — Ще змій не люблю, хоча вони цілком їстівні.

— А казав, що не перебірливий, вже стільки продуктів назвав, які не любиш, — Лора усміхнулася.

— Ти права, таки трохи перебірливий. Рибу і змій можна лишити у переліку, а комахи, однозначно — ні. І їхніх личинок також викреслюємо, — Степан поглянув у дзеркала і перелаштувався правіше, звільняючи крайню ліву смугу для джипа, що пролетів повз них. — Знаєш, яке найважливіше з усіх правил на дорозі?

— Червоний — стій, зелений — рушай?

— Є таке, але найважливішим є правило “Трьох “Д”, — Степан підняв вказівний палець вгору, — Дай Дурню Дорогу. Щойно ми його дотрималися. Сподіваюся, цей літачок долетить куди хоче. Я теж, іноді, дуркую, але я хоч мигалкою вдаю зайнятість. Коли сядеш за кермо — пам’ятай про це правило завжди.

— Сумніваюся, що це колись станеться…

— А оце ти даремно. Хочеш, я тебе навчу водити?

Лора здивовано поглянула на нього.

— Я серйозно. Поки я маю час на лікарняному — можу навчити. Це — неважко, потім правила вивчиш і здаси на права. Таке вміння ніколи не буде зайвим, повір мені, — він усміхнувся і поглянув на Ларису. — Ну, то як? Навчити?

— Навчи, — усміхнулася вона йому у відповідь.

— На зворотному шляху, — Степан кивнув.

Батько Лариси був за кермом дуже нервовим. Він не замовкав ні на мить, коментуючи все, що відбувалося на дорозі. ”Куди лізеш?” “Тобі повилазило?” “Козел, хто тобі видав права?” “Придурок, роззуй очі”... Машину вони купили у травні 1989 року, за два місяці до "того самого випадку" і вона чула цей монолог, коли батько забирав її з лікарні, і ще пару разів, коли доводилося їхати з ним на базар. Тому і не любила нікуди їздити, бо всю дорогу мала слухати його сварку, а потім вони “Жигуль” продали...

Степан вів машину не смикаючись і не обзиваючи інших водіїв. Невимушено і впевнено. Стежив за дорогою і розмовляв з нею — все дуже легко і спокійно. І це їй подобалося.   

 

Вийшовши з машини, Степан взяв валізу з собою, міцно тримаючи її у правій руці. Ліву він поклав на талію Лорі, спрямовуючи дівчину вперед.

— Не бійся, — сказав їй тихо, коли вона нерішуче зупинилася перед сходами. — І дивися під ноги, будь ласка. У мене зараз зайнята права рука.

Вона озирнулась і усміхнулась у відповідь.

Бакеро був в ресторані не сам, а з дуже гарною блондинкою. Дівчина підвелась і пішла їм назустріч. Білявка була високою, лише трохи нижчою за Степана. Крізь джинси і футболку важко було не розгледіти її точене тіло — досконалість жіночих пропорцій і гармонійно розвинені м’язи. Можливо, спортсменка.