Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 31 АРТУР

У всіх трапляються "чорні" дні, але зазвичай вони приходять несподівано.

Але я знаю дату своїх наперед. Щороку, двадцять шостого листопада, я роблю кілька дзвінків.

Цей рік особливий.

Бумс! — я перевертаю коробку з рукавичками, щоб швидше відшукати найбільш зношені.

Цього року, двадцять шостого листопада, мені потрібно зранку зробити дзвінок, ввечері зіграти з Кувалдою, а Рита...

... про неї краще не думати до розмови. З Настею майже все втрачено, але з Ритою всі питання вирішаться. За будь-яку ціну, будь-яким способом. Я нічому й нікому не дозволю стати між нами. Навіть самій Риті.

Наступного року мені дзвонити вже не буде потреби. Моїй сестрі виповниться вісімнадцять, і все ніби як закінчиться.

Я тільки не можу дозволити, щоб усе закінчилося моїм програшем.

Я набираю другого юриста з самого раннього ранку — і вона вже готова. Валерія наполягає на черговій світській розмові, а потім підключає до зв'язку мого дядька.

Він змушує нас чекати — та й ще змушує передзвонити зрештою, — але я дивлюся в скляну поверхню журнального столика у своїй вітальні й не дозволяю емоціям взяти гору.

— Що, знову? — зображує дядько незадоволений тон, але всі присутні знають, що в глибині душі він насолоджується кожною секундою того, що відбувається.

— Я надіслала до вашого офісу всі умови ще вчора, — нагадує Валерія.

— Десять мільйонів і моє мовчання в пресі, — крижаним тоном кажу я. — І ти сьогодні ж передаєш права на опіку мені.

— Сьогодні ж, — пробурмотів Віталій. — А чому не вчора? Та тому що і вчора, і рік тому, і п'ять років тому вже все було зроблено. Але ти любиш битися головою об стіну. Профі.

— Позбав мене своїх коментарів. Бери гроші, і знімеш ще судову заборону наближатися до неї.

Валерія намагається втрутитися в розмову, бо знає, чим зазвичай закінчується такий поворот у бесіді. Але мого дядька зможе переговорити лише диявол.

— Ти все ще вважаєш, що судова заборона — це моїх рук справа? Не забирай мій час. Через три місяці Анастасія вийде звідти, що ти взагалі робиш? Ти не був опікуном і не станеш. Усе. Заспокойся.

— Дванадцять мільйонів, — терпляче вимовляю я, бо підготувався до цієї розмови.

У мене був цілий рік підготуватися, так. І навіть якщо залишиться один день до її вісімнадцятиріччя, то я все одно буду боротися.

Я обіцяв. Дав слово. Це остання спроба перекупити права, а потім мені, можливо, доведеться поховати свою кар'єру, тому що я піду на все що завгодно, щоб витягнути Настю.

Віталій сміється в слухавку, захлинаючись хрюканням. Валерія знову намагається щось сказати, а я вважаю, що нам потрібно дослухати до кінця ці мерзенні звуки.

Нехай регоче, його час просто ще не настав.

— Ух, дванадцять мільйонів, — каже він, прицмокуючи. — Артуре, вона ж — майже овоч. Іди працюй, шайбу свою ганяй.

— Не сьогодні, — рівно вимовляю я, — і не завтра. І не післязавтра. Але коли-небудь, клянуся, я вб'ю тебе, дядьку.

— Уб'єш, так, чекаю-чекаю. — Він зітхає. — А давай тридцять мільйонів.

— Давай, — погоджуюся я без зволікання.

Тридцять мільйонів — це все, що в мене є. Навіть нерухомості, найімовірніше, не залишиться, і частина грошей перебуває не в активах, але я знайду в кого позичити. Я зароблю знову, нічого. Може менше, але це неважливо.

Я обіцяв їй. Вона чекала на мене роками, а тепер...

Віталій видає дивні звуки, а потім стає зрозуміло, що він продовжує сміятися.

— Дочекайся вже трьох місяців. І опікунство вже не знадобиться. Усе це марно. Досить. Бо востаннє, коли я перевіряв, — вона навіть більше не хоче тебе бачити.

— Це неправда, — з усмішкою кажу я гнівно, але він попереджає, що зараз набере мого брата, і я миттєво відрубую зв'язок.

Натягую рукавички, підбираю нові кроси.

Спортивну сумку вже зібрав. До тренувального центру поїдемо разом із Марком, бо маю важливу розмову перед матчем.

Я дивлюся на телефон, бо маю зателефонувати Насті. Я домовився з директором спецустанови, де її утримують, що мені дадуть зв'язатися з нею сьогодні.

Подзвоню вже після матчу. Зараз... не час.

Даю собі слово, що не шукатиму зустрічі з Шаповаловою. Коли перестрибую через сходинки, що ведуть до входу в центр, повторюю це про себе. Коли закінчую обговорення з Олівером, повторюю дане "слово" знову. Коли ледве вдається відв'язатися від надокучливого юніора Коваленка, повторюю знову і знову.

Тільки все одно застаю себе біля дверей її медичного кабінету.

Мабуть, я Риту тут стою і чекаю. Хрін його знає, ноги самі по собі сюди крокували. Кувалда ще на пресконференції розжартувався, і я впевнений, що на нас чекає кілька сюрпризів на льоду від тупих кошаків. Загалом, є про що поміркувати, поки я спиною підпираю стінку в коридорі.

Рита виходить із кабінету, як завжди рухаючись обережно й повільно.

Вона повертається в мій бік, і наші погляди схрещуються.

... у мене в голові проносяться сотні картинок одномоментно. Як вона лежала б переді мною в ліжку, а вранці можна було б її лоскотати. Рита б точно безглуздо засміялася. Як я б весь час виймав її руки з кишень. Як я точно виграв би в усіх атракціонах, а Рита точно крутила б носом і вдавала, що не вражена. Потім вона б сама щось виграла, але я змусив би її кататися на якомусь моторошно рожевому єдинорогу, а вона б надулася...

— Ходімо, — наказую я.

Вона вочевидь хоче розпитати про журналістів і про поїздку до редакції, але тримає язик за зубами — звісно ж, адже нам треба переміститися до запиленого й темного кута для перепихону якнайшвидше.

Треба було трахати її вчора в новій квартирі, але в мене теж є гордість, так. Рита мене навіть не запросила. Навіть не подзвонила.

Від спогадів про вчорашній вечір і від спостереження за її швидкими рухами, мені кожен видих хитає голову.

Ми наближаємося до дверей: Рита стрімголов прослизає всередину, обертається на мене, а я не хочу заходити туди просто так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍