Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

виявилися зайвими, бо Джаспер та його помічник мовчки попадали на сінники й не вставали до самого ранку.

— Ну, а зараз, сержанте,— промовив Кеп, відчувши себе хазяїном на палубі,— скажи мені, будь-ласка, куди і як я повинен пливти, щоб не збитися з нашого курсу.

— А думаєш, я знаю, шуряче,— відповів неабияк спантеличений цим запитанням сержант Дангем.— Ми повинні пливти таким курсом, щоб якнайшвидше дістатися до гавані на одному з Тисячі Островів, де ми висадимося, змінимо залогу й одержимо вказівки щодо наших подальших дій. Ось так, майже слово в слово, зазначено і в писаній нам інструкції.

— Ну, а ти можеш хоч приблизно накидати це на карті або нанести на неї хоч які-небудь точки та віддалі, щоб я бачив, куди тепер пливти далі?

— Наскільки я пам’ятаю, Джаспер, здається, ніколи такими речами не користувався, а плив просто так.

— Як, зовсім без морської карти, сержанте?!

— У них не те що карти, а навіть поганого пера нема, щоб надряпати сякий-такий маршрут. Наші матроси споконвіку плавають по цьому озеру без жодних карт.

— Це ж казна-що! Справжнісінькі тобі дикуни! Невже ти гадаєш, сержанте Дангеме, що я можу знайти якийсь там острів серед цілої тисячі йому подібних, не знаючи ні його назви, ні де він лежить, ні навіть у якому напрямку до нього пливти або хоча б на якій відстані він лежить?

— Щодо його назви, шуряче Кепе, то можеш нас не звинувачувати, бо жоден з Тисячі Островів її ще не має, отже через це ніякої помилки вийти не може. А щодо місця його розташування, то я теж нічогісінько тобі не скажу, бо й сам за все життя жодного разу там не був; та, по-моєму, це не так уже й важливо: аби нам тільки самі острови знайти. От хіба, може, хтось із команди знає туди дорогу.

— Стривай, стривай, сержанте!.. Не квапся, будь ласкав, сержанте Дангеме! Якщо вже я маю командувати цим кораблем, то, з твого дозволу, я командуватиму ним сам і обійдуся без військової ради з якимось там коком чи юнгою! Капітан — це все ж таки капітан, і він мусить мати свою думку, хай вона буде навіть хибна. Ти, брат, сам зуби з’їв па службі і тому розумієш не гірше мене, що краще командирові йти хибним курсом, ніж взагалі нікуди не йти. Сам перший лорд-адмірал втратив би авторитет навіть в очах команди свого ялика, якби кожен раз став питатися у стернового, як йому підпливти до берега. Ні, сер, якщо вже мені випало йти на дно, то я піду на дно, але, сто чортів йому в пельку, піду по-морському, з музикою!

— А я, шуряче, ні в яке інше місце йти не хочу, окрім того поста на Тисячі Островів, куди ми оце пливемо.

— Годі, годі-бо, сержанте! Ніж іти безпорадно питатися дороги в кожного матроса чи й будь-кого, крім хіба що палубного офіцера, то краще обнишпорю кожен з цих Тисячі Островів, доки знайду потрібного нам. А зрештою, можна випитати в них що треба, зовсім не виказуючи свого невігластва. Дай я з цими простаками зараз так побалакаю, що вони мені викладуть чисто все, що знають, та ще й баки їм заб’ю так, що вони подумають, ніби я ділюся з ними своїм величезним досвідом. Хіба ми на морі не дивимося, бувало, в зорову трубу, коли довкола нема на що й глянути, або хіба не кидаємо лота задовго до того, як він зможе дістати дна. Та й ви, піхота, либонь, теж знаєте, що найліпший спосіб вивідати щось — це удати, ніби тобі вже все відомо. Свої перші-в житті два рейси я плавав із капітаном, який саме таким чином і вивуджував відомості, потрібні для керування .кораблем, тож іноді це має сенс.

— Я зараз з усього бачу, що ми йдемо вірним курсом,— відповів йому сержант,— а от через пару годин минатимемо косу, і там треба особливо пильнувати.

— А дай-но, шуряче, я звернуся он до того, що біля стерна, і ти побачиш, як я за хвилину-другу вивуджу з нього всі потрібні нам відомості.

Кеп із сержантом пройшлися по кормі й зупинилися біля стернового. Старий моряк, удавши з себе безтурботного і самовпевненого, звернувся до матроса ніби між іншим, але з виразно поблажливим тоном, яким іноді капітан вшановує свого улюбленця-підлеглого.

— Гарний повіває вітерець, правда, хлопче? У вас тут, звичайно, щоночі такий тягне з берега?

— В цю пору — щоночі, сер! — відказав матрос, доторкнувшись рукою до кашкета на знак поваги до нового капітана і родича сержанта Дангема.

— Так само, сподіваюся, й на Тисячі Островів? Вітер, напевно, не зміниться й там, хоч там зусібіч земля.

— Далі на схід, сер, вітер, мабуть, зміниться, бо не буде підвівати з берега.

— Ти диви, он вона яка, ця прісна вода! У ній завжди щось та знайдеться протиприродне. А от серед островів Вест-Індії можна ніколи не сумніватися, що вітер буде і з берега, і з моря. Там у цьому відношенні нема ніякої різниці, а, тут, на цій сажавці, воно, звісно, по-іншому. Ти, друже, певне, всі ходи й виходи вже знаєш на цих Тисячі Островах?

— Бог з вами, що ви, добродію Кепе! Про них не те що хтось десь щось знає, а ніхто і ніде нічого не знає. Перед ними розводять руками навіть найдосвідченіші моряки Онтаріо, а ми навіть назв їхніх не знаємо. Більшість із них взагалі ніколи не мали назв, мов ті немовлята, що нехрещені повмирали.

— А ти що, може, католик? — суворо запитав його сержант.

— Ні, сер, я собі байдужник щодо віри і ніколи не чіпаю того, що мене особисто не зачіпає.

— Гм! Байдужник! Либонь, ще якась нова секта, котрих тут стільки позаводилося! — невдоволено буркнув Дангем, дід якого був квакером[88], батько — пресвітеріанцем[89], а він сам, вступивши до армії, пристав до англіканської церкви[90].

— Гаразд, Джеку,— знову продовжував Кеп,— тебе ж, здається, звуть Джек?

— Ні, сер, я звуся Роберт.

— Ах, так, Роберт... Але то майже те саме, що й Джек чи Боб... Не вельми яка різниця. Так от, Бобе, там, куди ми пливемо, правда ж, гарна якірна стоянка?

— Бог з вами, що ви, сер! Мені про неї відомо не більше, ніж якому-небудь індіянинові з племені