Читати книгу - "Атлантида"

від’єднатися, не виключено, що він просто зажене модуль ще глибше до цієї підводної драговини, опинившись у могилі, з якої йому вже не вийти.

Застебнувши ремені, Джек відкинувся на підголовник. Комп’ютер тричі спитав, чи впевнений він у тому, що робить, і всі три рази Джек, не вагаючись, підтверджував свій вибір. Після останнього разу на екрані з’явився червоний трикутник попередження, в центрі якого замигтіло слово «Від’єднання». На коротку тривожну мить приміщення стало темним — це комп’ютер спрямував увесь струм до внутрішніх акумуляторів.

Кілька секунд потому тишу розірвав глухий уривчастий шум за обшивкою, ліворуч від Джека. Кожен із цих звуків являв собою вибух невеличкого заряду, закладеного під заклепки у корпусі «Сіквеста». Внаслідок низки вибухів мав виникнути отвір, достатній для того, щоб туди пройшов модуль. Коли панель відлетіла, до простору довкола модуля зайшла вода, й запрацював батиметричний давач. Джек повернувся до проламу в корпусі й почув, як ожили водомети. Шум їхньої роботи спочатку був тихим, але потім зріс, коли двигуни відчули опір штифтів, які утримували модуль у корпусі. За його спиною пролунала ще низка вибухів — це модуль звільнявся від останніх зв’язків із «Сіквестом». Одночасно відійшли затискачі, і Джека з силою втиснуло до крісла. Сила перевантаження в момент, коли вистрілився модуль, дорівнювала перевантаженням під час запуску ракети.

Апарат був розроблений з урахуванням можливості виштовхнення з потопаючого корабля на таку відстань, щоб його не затягла вирва, створена корпусом. Джек здійснював відповідні випробування на підводній базі ММУ на Бермудських островах; тоді модуль зупинився у ста метрах від корпусу. Але тут сила перевантаження зустрілася з такою самою силою протидії, і модуль став лише в кількох метрах від обшивки корабля.

Заради безпеки Джек нахилив голову вперед, а тому його єдиними ушкодженнями були болючі рубці там, де у плечі вп’ялися ремені. Кілька разів глибоко вдихнувши, він скинув ремені та повернувся до комп’ютера. Правою рукою Джек уперся в панель управління, щоб запобігти сповзанню вперед: модуль стояв не зовсім горизонтально, і його підлога була нахилена.

Ліворуч був розташований невеликий екран, на якому відображалися батиметричні дані. По моніторі поповзли цифри, і нарешті Джек побачив, що вони перебувають на запаморочливій глибині у 750 метрів, — аж на сто метрів глибше, ніж офіційна максимальна глибина, на якій міг працювати модуль. Дно западини виявилося набагато глибшим, ніж вони сподівалися, — більш ніж у кілометрі від колишньої берегової лінії.

Джек увімкнув акустичну навігаційну та віддалемірну систему і почекав, поки відповідний екран оживе. Активний гідролокатор випускав високочастотний вузькодіапазонний пульсовий промінь, роблячи 360-градусний оберт, і в такий спосіб здобував інформацію про рельєф морського дна та всі можливі об’єкти, розташовані на шляху до поверхні. Коли два дні тому «Сіквест» пропливав над западиною, вчені з’ясували, що вона пролягає з півночі на південь, тож Джек установив за траєкторію руху гідролокатора напрямок зі сходу на захід: це мало дати уявлення про поперечний зріз його положення в западині.

Промінь обертався зі швидкістю, потрібною, щоб на моніторі одночасно було видно весь рельєф дна. Плямиста зелень обабіч показувала, де на відстані приблизно в чотириста метрів одна від одної піднімалися вгору стіни ущелини. Вгорі випиналися нерівні виступи, які звужували западину ще дужче. Ущелина мала всі ознаки так званого горизонтального рваного розламу, спричиненого протилежними напрямками руху плит земної кори. Це була географічна рідкість; Джек подумав, що вона неодмінно викликала б Костасове захоплення, але для нього, Джека, ця «рідкість» лише ускладнювала ситуацію.

Він розумів: те, що він досі живий, є наслідком просто неймовірного збігу обставин. Якби «Сіквест» опустився бодай у п’ятдесятьох метрах на захід, то з силою увігнався б у виступ над ущелиною, і тоді Джек утратив би свідомість задовго до того, як корпус опустився б на дно западини.

Він звернув увагу на низ розламу, де гідролокатор зображував суцільну ділянку зеленого світла: це означало, що там на кількасот метрів углиб залягають осади. Горизонтальна лінія на екрані показувала початок їхньої щільної верстви, і саме в цьому місці лежав «Сіквест». Легке розсіяння кольору вище означало, що шар суспендованого осаду між чистою водою та модулем був принаймні двадцять метрів завтовшки.

Джек знав, що модуль стоїть на наносі осаду, верства якого така сама завглибшки, як і товща води над ним. Частинки нанесеного річками та вітрами ґрунту змішувалися тут із рештками морських організмів, придонним намулом, уламками, викинутими вулканом, і ропою льодовикового періоду. Згори ненастанно опускався новий осад. Ця прірва, як сипучі піски, могла будь-якої миті проковтнути апарат разом із Джеком. А ще згори, зі стін підводної ущелини, могла зірватися лавина, й тоді наслідки були б не менш фатальними. Завислий намул над затонулим кораблем свідчив про існування суспензійної течії. Науковці ММУ з’ясували, що ці течії спадають з континентального шельфу, рухаючись із шаленою швидкістю у сто та більше кілометрів на годину, створюючи підводні каньйони та відкладаючи мільйони тонн намулу. Немовби під час снігової лавини, струс від падіння маленької грудки осаду міг розпочати ланцюгову реакцію, і тоді модуль опинився б під завалом такої товщини, що становище стало б по-справжньому безнадійним.

Джек спробував запустити двигуни, хоча й знав, що це нічого не дасть. Коли він подав на мотори струм, нерівне гудіння підтвердило його здогад: водомети, забиті намулом, не зможуть вивести модуля з могили, яку він сам собі викопав. Інженери ММУ ніяк не могли припустити, що перший бойовий іспит їхнього творива розпочнеться під 20-метровим шаром слизу на дні безодні, не позначеної на жодній мапі.

Джекові залишалася тільки одна можливість: вийти крізь водолазний люк у себе за спиною. Обшивка модуля, напевно, оповита хмарою осаду, достатньо рідкого, щоб крізь нього можна було продертися, хоча з кожною хвилиною шанси на успіх зменшувалися: з розчину осаджувалося дедалі більше речовини, вкриваючи модуль щільним шаром.

Востаннє кинувши погляд на екран гідролокатора та намагаючись запам’ятати рельєф ущелини, Джек вирушив до водолазної камери. Коліща люку повернулося досить легко, і він увійшов усередину. Тут було два відділення, кожне трохи більше за шафу для одягу; в першому зберігалося обладнання, а друге було власне камерою. Протиснувшись повз полицю з водолазними костюмами та дихальними апаратами, Джек опинився перед металевим чудовиськом, що дуже нагадувало роботів із науково-фантастичних фільмів.

Він укотре подумки подякував Костасові. Хоча командного модуля по-справжньому ще не тестували, грек наполіг на тому, щоб обладнати його додатковим рятувальним засобом: підйомним апаратом в одну атмосферу. Джек дуже неохоче погодився на цю пропозицію, тому що встановлення апарата забрало чимало часу. Утім, він власноруч допомагав