Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Розділ 27. Ниточка

Я ніяк не могла зігнати дурнувату усмішку з обличчя. Може причина в тому, що я згадувала, як ми під ранок поверталися додому на дакомі, а я була закутана в покривало, адже моя сукня була безсоромно знищена. І як потім, приземлившись просто на широкому балконі спальні Дарлема, ми продовжили розпочате в печері. Або що після всього цього чоловік заборонив мені повертатися до себе в покої, і велів Ейлен перенести всі мої речі до нього.

– Не хочу тебе відволікати, – глузливим голосом почала Франсіс. – Але ти або пий налиту воду, або підстав інше горнятко.

– Що? – виринаючи зі своїх думок, перепитала я.

Жінка кивнула вниз, і я перевела погляд на свою руку. До того як «трохи задуматися», я перевернула глечик із нескінченним запасом води, щоб налити собі попити, та так і зависла. І зараз у мене по руці стікали цівки рідини, а біля моїх ніг уже зібралося ціле озерце.

– Демони, – вилаялася я, швидко вирівнюючи аквард, щоб з нього більше не текла вода.

Франсіс уже щосили реготала, спостерігаючи за мною.

– Що, не виспалася? – граючи бровами, запитала вона.

– Ви б знали, – тихо протягнула я у відповідь.

Такі слова не могли засоромити тигрицю і вона лише ширше посміхнулася. Ми відійшли від невеличкого фуршетного столу, де й стояв славнозвісний аквард, і попрямували до гурту гомінливих панянок. Я знову була на одному із званих сніданків. Не те щоб мені було дуже цікаво серед вищого товариства, але, по-перше, мені потрібно було демонструвати нові шедеври Адріани, а по-друге, я не збиралася ховатися від цих світських левиць. Ми якраз підходили до однієї такої. Хоча правильніше було б назвати її світською змією.

– ... шиють розпусну білизну, на яку навіть дивитися соромно, не те, що одягнути, уявляєте, – віщала аудиторії Ефа. – І хто це все купує? Звичайно ж, дівиці Хайлен. Адже таке безпутство може носити тільки остання продажна дівка. Це так зване ательє ще не відкрилося, а вже обзавелося репутацією дешевої лавки для повій.

Я була готова вчепитися цій стерві в патли, але мені на плече лягла рука Франсіс, зупиняючи від поспішних дій. Зі своєю променистою усмішкою, жінка підійшла до присутніх дівчат і безтурботно сказала:

– Чому ж відразу для повій? Ось я нещодавно теж прикупила такий комплектик. Так скажу вам, дівчата, такого захопленого чоловічого погляду я давно не ловила на собі. Правда, Олександро?

– Ще б пак, – підхопила я, а потім, розпливаючись у мрійливій усмішці, додала: – Днями Повелитель побачив мене в цій білизні та геть із ланцюга зірвався – накинувся на мене просто у вітальні. Так ми навіть не помітили, як у дім увійшов Велл, ото пристрасть була.

Ефа натурально позеленіла. Хоча, можливо, це її натуральний колір, який вона успішно приховує. Я з відвертою зловтіхою спостерігала за жінкою, а вона не знаходила, що сказати мені у відповідь. Зате зі словами знайшлася якась її подружка.

– Ефаліе, у тебе просто дивовижні сережки. Я помітила їх ще на прийомі у Флорентіни, але забула прокоментувати. Це ж аутвіліан?

– Так, – задоволена, що тема перейшла на неї, махнула чорною копицею волосся Ефа, відкриваючи кращий вид на величезні жовті самоцвіти.

– Вони ж надзвичайно дорогі, – з трепетом у голосі відгукнулася інша дівчина.

– Це подарунок чоловіка, який може дозволити собі й не таке, – Ефа зобразила закохане зітхання, а потім, кинувши швидкий погляд на мене, гордовито заявила: – Хоча тут важливо бути для нього особливою жінкою. Адже одній партнерці чоловік може дарувати дорогі прикраси, а іншій – пошкодує і паршивого букетика.

Я навіть не змогла стримати глузливої посмішки: настільки банальні були прийомчики цієї змії. Ні на мить не розгубившись, я люб'язним голосом промовила:

– Знаєш, дорогенька, тут ще важливе значення подарунка. На моїй батьківщині жовтий – це колір розставання. Тож мені б не хотілося отримати від коханого чоловіка такий прощальний подарунок.

Хай як би мені не хотілося залишитися і продовжити практикуватися в уїдливості, але в мене щойно з'явилося одне припущення, яке необхідно було негайно перевірити.

Я йшла довгим коридором Ратуші до кабінету Повелителя. Протиснулася в невеликий отвір, я сперлась на дверцята і подивилася на чоловіка, який зосереджено вивчав якісь папери. Він повільно підняв голову і його губи розтягнулися в усмішці.

– Оце так сюрприз. Що привело тебе сюди?

– А що я не можу зайти до свого чоловіка, якщо дуже за ним скучила? – грайливим голосом протягнула я, підходячи до Дарлема і сідаючи на стільницю перед ним. – Чим займаєшся?

– Та ось закінчую зі справами тут і вирушатиму в печеру. Валдіс буде в столиці вже завтра. До речі, він у захваті від твоєї ідеї. Каже, якщо все вийде, а чоловік покладає на це великі надії, тоді ти допоможеш втілити мрію його молодості. Не скажеш, про що йдеться?

– Нехай це залишиться нашим маленьким секретом, – лукаво усміхнулася я.

– Знаєш, – примружився Дарлем, – мені не подобається, що в тебе є секрети з іншим чоловіком.

– А навіщо тобі повертатися в печеру? – зробивши вигляд, що не почула слів Повелителя, поцікавилася я.

– Така кількість магічних каменів може бути нестабільною. Потрібно накласти стримувальне закляття перед початком ритуалу Валдіса. Хочеш, полетіли зі мною?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍