Читати книгу - "Салимове Лігво"

такі занепокоєні? Ви потрапили в аварію?

— Ні. Нічого такого.

Він провів їх до маленької кухоньки поза капличкою, і поки вони розмовляли, варив каву в пом’ятому старому кавнику, який стояв на електроплитці.

— Норберт уже приїздив по місіс Ґлік? — запитав Джиммі.

— Ні, жодних ознак його не було, — сказав Морі, ставлячи на стіл цукор і вершки. — Хіба що приїде близько одинадцятої вечора і дивуватиметься, чому мене тут нема, щоб його впустити.

Він зітхнув:

— Бідна пані. Така трагедія в одній родині. І виглядом вона така симпатична, Джиммі. Той старий йолоп Ріердон її сюди привіз. Вона була вашою пацієнткою?

— Ні, — сказав Джиммі. — Але ми з Беном… ми хотіли б посидіти з нею цього вечора, Морі. Просто там, внизу.

Ґрін застиг із простягнутою до кавника рукою:

— Посидіти з нею? Оглянути її, ви маєте на увазі?

— Ні, — заперечив Джиммі. — Просто посидіти з нею.

Ґрін пильно подивився на них:

— Так, бачу, що так воно і є. Навіщо вам таке знадобилося?

— Цього я вам не можу сказати, Морі.

— О.

Він налив усім кави, сів разом з ними і надпив:

— Не занадто міцна. Дуже гарна. У неї було щось таке? Щось заразливе?

Джиммі з Беном перезирнулися.

— Не в загальноприйнятому сенсі цього слова, — зрештою сказав Джиммі.

— Ви хотіли б, аби я щодо цього тримав рота на замку, еге?

— Так.

— А якщо приїде Норберт?

— З Норбертом упоратися я зможу, — сказав Джиммі. — Скажу йому, що Ріердон попрохав мене перевірити її на інфекційний енцефаліт. Він на те й не подивиться.

Ґрін кивнув:

— Норберту клепки не вистачає подивитись на власний годинник, хіба що хтось його попросить.

— Ну, то гаразд, Морі?

— Звісно, звісно. Я думав, ви казали про якусь велику послугу.

— Вона більша, ніж вам здається, мабуть.

— Коли я доп’ю свою каву, я поїду додому й подивлюся, що там за жах приготувала мені Рейчел на недільну вечерю. Ось ключ. Замкніть, коли йтимете, Джиммі.

Джиммі заховав ключа собі до кишені.

— Замкну. Ще раз дякую, Морі.

— Нема за що. Тільки зробіть мені теж послугу навзаєм.

— Звісно. Що?

— Якщо вона що-небудь скаже, запишіть це для нащадків.

Він почав було посміюватися, але побачив ідентичний вираз на їхніх обличчях і припинив.

  10

За п’ять хвилин сьома. Бен відчував, як його тіло починає наливатись напругою.

— З таким само успіхом можете перестати позирати на годинник, — сказав Джиммі. — Вам не змусити його іти швидше позирками на нього.

Бен подививсь винувато.

— Я дуже сумніваюся, що вампіри — якщо вони взагалі існують — піднімаються навзаході сонця за астрономічним календарем, — сказав Джиммі. — Повної темряви ніколи не буває.

Однак він підвівся і вимкнув телевізор, обірвавши крякіт качки-каролінки.

Тиша, неначе ковдрою, накрила кімнату. Вони перебували в маніпуляційному приміщенні Морі Ґріна, де на столі з неіржавіючої сталі, обладнаному жолобами й ножними стременами, які можна було підтягувати або послаб­ляти, лежало тіло Марджорі Ґлік. Це нагадало Бену столи в шпитальних пологових залах.

Коли вони сюди увійшли, Джиммі відвернув з тіла простирадло і провів короткий огляд. Місіс Ґлік лежала в стьобаному, бордового кольору домашньому халаті і плетених капцях. На лівій гомілці в неї виднілася смужка лейкопластиру «Бенд-Ейд»[226], яка, ймовірно, прикривала поріз від гоління. Хоч як Бен відводив погляд, але його очі раз у раз повертались назад.

— Що ви думаєте? — спитав Бен.

— Не хотілося б робити остаточного висновку, коли наступні три години вирішать у той чи інший бік. Але її стан разюче схожий на той, який мав Майк Раєрсон, — жодної поверхневої синюшності, жодних ознак трупного задубіння чи початкового заклякання.

І, не кажучи більше нічого, він знову накрив її простирадлом.

Було 7:02.

Раптом Джиммі спитав:

— Де ваш хрест?

Бен здригнувся:

— Хрест? У мене його нема.

— Ви ніколи не були бойскаутом, — сказав Джиммі, розкриваючи свій саквояж. — Натомість я завжди приходжу підготовленим.

Він дістав два шпателі для огляду горла, зідрав з них захисний целофан і зв’язав їх під прямим кутом пластиром «Червоний Хрест»[227].

— Благословіть його, — звернувся він до Бена.

— Що? Я не вмію… я не знаю як.

— Тоді придумайте, — сказав Джиммі, і його приємне обличчя раптом видалося напруженим. — Ви ж письменник, ви мусите бути метафізиком. Заради Бога, поспішіть. Я думаю, зараз щось мусить статися. Хіба ви цього не відчуваєте?

І Бен відчув. Щось ніби згущувалося в тягучих лілових сутінках, поки ще невидиме, але вагоме й наелектризоване. Рот у нього пересох, і перш ніж заговорити, йому довелося облизнути собі губи:

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

А потім, немов додумавшись, він додав:

— Во ім’я Діви Марії також. Благословляю цей хрест і… і…

Слова почали підноситися до його губ з раптовою, якоюсь моторошною впевненістю.

— Господь мій Пастир, — промовив він, і ці слова упали в похмуру кімнату, як камені падають у глибоке озеро, без жодних жмурів зникаючи з очей. — Тому в нестатку не буду. На пасовиськах зелених Він оселяє мене, до тихої води мене провадить! Він душу мою відживляє.

Голос Джиммі приєднався до його голосу, виспівом:

— Він провадить мене ради Ймення Свого стежками праведности. Йой, навіть ідучи крізь долину смертної тіні, я не побоюся жодного зла…

Нібито стало важко дихати як слід. Бен відчув, що все його тіло взялося гусячою шкірою і короткі волосинки на потилиці почали настовбурчуватися, наче шерсть на карку у пса.

— Твоє жезло й Твій посох — вони опора моя і втіха! Ти готуєш трапезу мені перед ворогами моїми; мою голову Ти вмащуєш оливою, наповнюєш мою чашу по вінця! Тільки добро й милосердя…[228]

Простирадло, яке покривало тіло Марджорі Ґлік, почало тремтіти. З-під простирадла випала рука і її пальці аритмічно затанцювали в повітрі, викручуючись і вигинаючись.

— Господи Христе, невже я це бачу, — прошепотів Джиммі. Обличчя його сполотніло і веснянки кидались в очі, як бризки на віконній шибці.

— …будуть зі мною всі дні мого життя, — закінчив Бен. — Джиммі, гляньте на хрест.

Хрест світився, сяйво переливалося через кулак Бена якимсь ельфійським потоком.

Тягучий, задавлений голос, скреготливий, мов черепки розбитого глечика, покликав у тиші:

— Денні?

Бен відчув, як у нього язик прилипає до піднебіння. Фігура під простирадлом уже сідала. Тіні в іще дужче потемнілій кімнаті рухалися, плазували.

— Денні, де ти, милесенький?

Простирадло з її обличчя спало жужмом на стегна.

Обличчя Марджорі Ґлік у цій напівтемряві виднілося блідим, схожим на місячне, колом, пронизаним тільки чорними дірами її очей. Вона побачила їх, і губи її задрижали, розкриваючись у погрозливому гарчанні обдуреної. Зникаюче світло дня зблиснуло на її зубах.

Вона скинула ноги зі стола; один з її капців спав і лежав залишений без уваги.

— Сидіть на місці, — наказав їй Джиммі. — Не намагайтесь рухатись.

Відповіддю було її гарчання, тьмяно-сріблястий звук, якийсь собачий. Вона зісковзнула зі стола, похитнулась і рушила до них. Бен уловив себе на тому, що дивиться в діри тих