Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І всі від цього тільки виграли!
— Крім Ферфекса, — додав Джордж.
— Еге ж, звичайно. Крім Ферфекса.
— Цікаво, що іще приховує ДЕПРІК, — зауважила я. — Ви помітили, як швидко вони прибули, як блискавично забрали всі речі — начебто докази? Здається, їх більше цікавили Ферфексові кольчуга й шолом, ніж його злочини. Шолом узагалі був якийсь химерний... Хотілося б роздивитись на нього ближче.
Локвуд сумно всміхнувся:
— Не пощастило. Зараз він лежить десь у підземеллях Скотленд-Ярду. Більше ти ніколи не побачиш цього мотлоху.
— Добре, що я поцупив оті окуляри, — обізвався Джордж і зняв зі спинки стільця окуляри з товстими лінзами. — Вони й справді химерні. Навіщо вони потрібні? В них усе розпливається перед очима... А тут якась незрозуміла марка. Що ти скажеш про це, Люсі?
Він передав окуляри мені. Вони були важчі, ніж мені здавалося, й холодні. Придивившись пильніше, я побачила невеличку емблему на внутрішньому боці лівої лінзи.
— Схоже ніби на арфу, — сказала я. — Таку, як у стародавніх греків. Ось викривлений корпус, а ось три струни...
— Будь-що це не Ферфексова марка, — перервав мене Джордж і поклав окуляри на стіл, між порціями желе. — Треба буде зробити з ними кілька експериментів.
— Скільки хочеш, Джордж, — відповів Локвуд, і ми знову підняли наші склянки.
— У нас майже закінчилось імбирне пиво! — несподівано сказав Джордж. — І пончиків теж залишилось мало. Цю місію дозвольте виконати мені! — Він підхопився, відчинив двері в підвал і подався туди.
Ми з Локвудом зосталися сам на сам. Дивились одне на одного — й трохи збентежено всміхались, як за давніх днів.
— Послухай-но, Люсі, — мовив Локвуд. — Я хочу дещо спитати в тебе.
— Будь ласка, питай.
— Коли ми прийшли до бібліотеки — і Ґріб хотів застрелити тебе... Ти тоді навмисне витягла кольє й звільнила привида?
— Звичайно.
— Твоя рішучість урятувала нам життя. Чудова робота! Але цікаво... — Якусь хвилину він мовчки дивився на стіл, заставлений бутербродами. — Звідки ти знала, що привид заодно не нападе на нас?
— Я цього не знала... Ферфекс усе одно збирався нас убити, тож я вирішила ризикнути.
— Виходить, нам тоді ще раз пощастило... — Він завагався. — До речі, дівчина-привид розмовляла з тобою?
— Ні.
— Вона не просила тебе дістати кулон із склянки?
— Ні.
— А тоді, на Шин-Роуд, вона не просила тебе забрати кулон з її тіла?
— Ні! — відповіла я йому з фірмовою посмішкою від Люсі Карлайл. — Локвуде... ти що, натякаєш, ніби цей привид контролював мене?
— Аж ніяк. Просто часом я не дуже розумію тебе... Там, у бібліотеці, коли ти дістала кольє, на твоєму обличчі не було й тіні страху!
Я зітхнула. Це теж непокоїло мене.
— Послухай-но, — сказала я. — Неважко було здогадатися, що привид передусім націлиться на Ферфекса. Гадаю, що всі ми могли це передбачити. Але твоя правда: я була певна, що нас він не займатиме. Так, привид не розмовляв зі мною. Я просто відчувала його наміри. Це ще один бік мого Таланту. Я не тільки переживаю минулі почуття привидів; часом я відчуваю їхній теперішній настрій...
Локвуд насупився:
— Кілька разів я вже помічав це за тобою. Хоча б з отим привидом у садку, під вербою. Ти казала, що він тужить за близькою людиною... Може, ти його чула?
— Ні, він нічого не казав. Я просто відчувала це, хоч могла й помилитись. Часом важко буває визначити, коли вірити цим відчуттям, а коли — ні. — Я взяла зі стола трюфельну цукерку, покрутила її в пальцях і поклала назад. Мені зненацька сяйнула думка. — Річ у тім, Локвуде, що я не завжди чиню правильно. У мене трапляються серйозні помилки. Я ніколи не розповідала тобі про свою останню справу — перед тим, як я приїхала до Лондона. Я тоді відчула, що привид сильніший, ніж здається, але не довірилася своєму чуттю, а мій керівник не схотів мене й слухати... То був Перевертень, і він пошив нас усіх у дурні. Однак я майже здогадалась про це. Якби я послухалася свого чуття, то встигла б усіх порятувати... — Я втупилась у скатертину. — Проте я цього не зробила, й через це загинули люди.
— Здається, тут більше винен твій керівник, ніж ти, — заперечив Локвуд. — Послухай мене, Люсі: ти довірилася своєму чуттю в Кумб-Кері, й це допомогло нам вижити. — Він усміхнувся мені. — Я довіряю й твоєму Таланту, й твоїм рішенням. Я пишаюся, що ти в моїй команді! Не переймайся минулим. Залишмо минуле привидам. Ми всі раніше коїли щось таке, за чим шкодували. Тому нам слід прямувати вперед! Правда, Джордж?!
Джордж відчинив двері носаком черевика. В руках він ніс ящики з імбирним пивом.
— Усі задоволені? — спитав він. — А чому це ви не їсте? Стільки їжі пропадає марно!.. Хай йому дідько — я забув пончики!
Я вмить підхопилася:
— Не турбуйся. Я сама принесу їх.
* * *
У підвалі було прохолодно — тому ми й зберігали там харчі. Після теплої кухні мене аж пронизало холодом. Я ступала залізними сходами, дослухаючись до голосів хлопців, що лунали згори. Розмова з Локвудом утішила мене, та я була рада уникнути її продовження. Мені не хотілося розповідати ні про своє минуле, ні про зв’язок із привидом. Ні, я йому не збрехала... Я справді не виконувала жодних наказів дівчини-привида — принаймні свідомо. А несвідомо? Правду кажучи, це було важко пояснити... Цей вечір не підходив для таких міркувань. Ми відпочивали й веселилися.
Пончики лежали в найхолоднішому місці нашої секретної комори. Я взяла тацю з полиці — для цього мені навіть не знадобилося світло. Аж тут я перечепилась об велику коробку з чипсами «Смак креветки», яку Джордж поклав прямісінько посередині кімнати. Втративши рівновагу, я налетіла на полицю, копнувши ногою спочатку щось тверде, а потім — щось м’яке.
Пончик! Звичайно ж, я наступила на пончик! Я обтрусила зі спідниці цукрову пудру й заходилася шукати на підлозі тацю.
— Люсі...
Я заклякла. Двері поволі зачинились. У кімнаті було темно — тільки мерехтіли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.
