Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

77. Камертон надії

Після Італії було важко говорити. Не тому, що не було слів, а тому, що слова здавалися зайвими після тієї музики, що вже прозвучала. Повернення в село відчувалося не як спуск із вершини, а як повернення додому — до місця, де звук зароджується, а не аплодується.

Школа, в якій Марта колись уперше торкнулася скрипки, стояла майже так само, як і роки тому. Лише фарба на стінах трохи вицвіла, а старі фортепіано більше скрипіли, ніж звучали.

Одного дня вона зайшла туди без попередження.

— А, Марто, — зраділа завуч, — думала, ви тепер — люди великої сцени, забули про наші криві лавки й тріснуті струни.

— Я пам’ятаю, з чого починала, — просто відповіла Марта.

У кабінеті музики пахло пилом, крейдою і старими зошитами. На дошці — ноти «Ой у лузі червона калина». Діти сиділи мовчки, бо зламався магнітофон. Вчителька музики намагалась щось наспівувати, але голос тримався на останніх нервах.

Марта просто сіла за піаніно. Почала грати. І діти — ожили. Вони ще не знали, хто вона. Але відчули: хтось вміє грати так, як дихає.

Того ж тижня Марта зробила те, чого не очікувала сама від себе. Вона продала один із своїх концертних інструментів — стару скрипку, подаровану їй меценатом, яка майже не звучала, бо була «ідеальною». Виручених коштів вистачило на повне оновлення інструментального класу.

— Це — не благодійність, — сказала вона директорці. — Це — інвестиція. В музику, яка ще не народилась. Але я вже її чую.

Вони замовили нові скрипки, гітари, флейти, навіть невеличкий синтезатор. У день, коли інструменти привезли, діти вишикувались уздовж коридору. Хтось не вірив, що це для них. Хтось — уже крутив смичок у руках.

Марта принесла з собою невеличкий дерев’яний камертон — подарунок від Андрія. Він сказав:

— “Іноді, щоб знайти правильний тон — потрібно почати з найменшого звуку.”

Того дня вона стала не просто музикантом. А — викладачкою надії.

Увечері Андрій запитав:

— Тобі не шкода? Втратила один із кращих інструментів…

Вона усміхнулась.

— Я не втратила. Я обміняла звук, який уже знайшла, — на той, який ще прийде.

— І ти його почуєш?

— Я вже чую.

У тих голосах, у неточних нотах, у перших акордах дівчинки з косами, яка соромилася грати, але не зупинилася.

Бо камертон надії — це не те, що звучить. А те, що змушує інше звучати правильно.

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍