Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

class="v">В'язень же бідний задарма

Руки благально простяга

До стін німої в'язниці.

А її із чужини,

Іздалеку,

Із троянських руїн

Боги вернули сюди

У старий, оздоблений знову

Отчий дім,

Щоб по безмірному

Щастю і горю

Літа дитинячі

Вона знову згадала.

П а н т а л і д а

(провідниця хору)

Покиньте стежку співу сяйно-радісну

І до дверей ви зором обернітеся!

Що бачу, сестри? Це ж до нас вертається

Цариця кроком бистрим і схвильованим!

Що скоїлось, царице? Що могло тобі

В твоїм дому замість вітання вірних слуг

Страшне спіткатися? Та ти й не криєшся —

Відраза на чолі твоїм малюється

І гордий гнів, що з дивуванням бореться.

Г е л е н а

(не зачинивши дверей, збентежено)

Не личить переляк дочці Зевесовій,

І страх рукою знишка не торкне її.

Та жах, що народився в надрах темряви

І з правіку приймає різні постаті,

Мов полум'я з вулкана вогнедишного,

Нарине нагло — потрясе й герою дух.

Так і тепер знаменнями жахливими

Стігійці[219] вхід у дім мені охмарили,

Що від порога рідного, жаданого

Радніша б я втекти, немов нелюбий гість.

Та ні, на світло вийшла я, і далі вже

Мене вам не прогнати, сили темнії!

Я освячу палати, і, очистившись,

Хай прийме вогнище царя з царицею.

П р о в і д н и ц я   Х о р у

Відкрий слугиням шановливим, владарко,

Що там тобі всередині спіткалося?

Г е л е н а

Що бачила я там, і ви побачите,

Коли ще ніч своє потворне кодло те

Не поглинула в надра таємничії.

Та щоб ви знали, я скажу й словами вам:

Гадаючи про свій святий обов'язок,

Вступила я в хором царський, у присінок —

Дивуюся пустельності й мовчазності;

Не чує вухо походу поспішного,

Не бачить око порання поквапного,

Нема ніде ні служниці, ні ключниці,

Щоб привітала приязно прибулицю.

Іду я далі, підійшла до вогнища,

Аж бачу, коло приску недотлілого

Сидить так, ніби жінка, щось, закутавшись, —

Велика, спить-не спить, а мов задумалась.

Недбалу владно я до праці збуджую,

Гадаю, що то ключниця, поставлена

Тут мужем, щоб усьому дому лад вести;

Вона ж сидить, закутавшись, недвигою.

Я погрожаю — руку підвела вона,

Немов мені тікати геть наказує.

Розгнівано від неї одвернулась я,

На сходи йду, що із покою спального

Ведуть до скарбосховища багатого;

Але ж яга з долівки тут зірвалася,

Мені дорогу грізно заступаючи, —

Худа, висока, з дико хмурим поглядом,

Що душу й зір жахає неоміряно.

Та річ моя тут марна, бо словами я

Не вималюю постаті потворної.

Дивіться, йде! І світла не злякалася!

Та наша влада тут, допоки верне цар.

Красоприхильник Феб те ночі твориво

Здоліє геть прогнати чи приборкати.

Ф о р к і а д а   виступає на порозі між одвірками.

Х о р

Всього зазнала я, хоч і юні

Кучері в'ються в мене круг чола;

Жахів немало бачила навіч —

Бою злигóдні, Трої пожар,

Згуби ніч.

Чула я гамір з'юрмлених воїв,

Чула безсмертних грізне гукання,

Чула мідяний Розбрату голос,

Що серед поля гучно лунав,

В мури бив.

Ох, ті мури стояли ще,

А вже полум'я ринуло,

Дім за домом руйнуючи,

Звідусіль налягаючи, —

Потрясло, мов ураган,

Місто, загорнене в морок.

Біжучи крізь вогонь і дим,

Я вбачала крізь заграву

Велетенськії постаті

Олімпійців розгніваних;

Грізно, грізно йшли вони

В палахкотінні жахному.

Я не знаю — бачила

Все те справді я чи мій дух,

Жахом оплутаний, марив лиш.

Тільки знаю, що бачу

Перед собою нині щось

Несказанно жахливе;

Навіть могла б торкнутися

До страхіття руками я —

Та побоююсь лиха.

Котра, скажи, ти

З Форкіса дочок?

Бо добре бачу вже —

Ти з його роду.

Мабуть, одна з Грай[220] хмуровидих,

Що вживають по черзі вдвох

Одне око й один зуб —

Жаховиті почвари!

Як же ти сміла

Поруч з красою

На очі Фебові,

Маро, з'явитись?

Ну що ж, виходь, виходь, як хочеш,

Все ж на огиду не гляне він;

Бо його священний зір

Зроду тіні не бачив.

Нас же, смертних, примушує

Доля зла, невблаганная

Муку тяжкую зносити —

Гірко на мерзощі, всіми зневажені,

Красолюбцям дивитися.

Ти, що стріла зухвало нас,

Слухай гану й прокльонів град,

Слухай лайку й погрози грім

З уст проклинаючих гордих щасливців тих,

Що боги сотворили їх!

Ф о р к і а д а

Старе це слово, та довічна правда в нім,

Що стид з красою не живуть у приязні,

Не ходять поруч стежкою житейською:

Одне із одним ворогують глибоко,

І де вони удвох собі зустрінуться,

То спинами навзаєм обертаються

І різно кроком поспішним розходяться,

Стид — з тугою, краса — з пихою гордою,

Поки обох не вкриє Орку