Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

місцевої міліції. У «Статуті» ж Генерального Секретаріату вільнокозачі товариства ставили під жорсткий подвійний (!) контроль як місцевої влади, так і Генерального секретарства внутрішніх справ.

На з’їзді було обрано 11 членів ГКР. Наказним отаманом заочно (не був присутній на з’їзді й не мав на той час жодного відношення до ВК) обрали генерала П. Скоропадського. Першим генеральним осавулом став І. Полтавець-Остряниця. Дізнавшись про обрання, П. Скоропадський одразу ж передовірив керівництво ГКР І. Полтавцю й був лише номінальним керівником. Тільки в січні — лютому 1918 р. П. Скоропадський, за його власним свідченням, намагався організувати боєздатні загони для боротьби з військами Раднаркому, але абсолютно невдало.

Боротьба за керівництво над популярним і численним, але слабко організованим і суперечливим у своїй діяльності Вільним козацтвом внесла новий елемент дезорганізації та дезорієнтації. Проте в листопаді — грудні українські керівники ще покладали великі сподівання на Вільне козацтво. І хоча місцеві представники влади УНР застерігали, щоб створення загонів ВК «не призвело до ще більшої анархії», але, не маючи альтернативи, усе ж сподівалися скористатися розпропагованим серед населення способом самооборони.

У листопаді — грудні 1917 р. ні ГС, ні ГКР не змогли сформувати з дуже чисельних (загальна чисельність ВК у грудні була у 1,5—2 рази більшою порівняно з жовтнем), але розпорошених по селах загонів ВК ні сил для наведення порядку на місцях, ні збройних загонів, які б захистили українську владу від більшовицьких військ. ГКР, яка осіла в Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе й у січні 1918 р. була розігнана більшовизованим армійським підрозділом.

Вирішальною причиною невдач як сподвижників І. Полтавця, так і Генерального Секретаріату була вузькорегіональна обмеженість прагнень та видів діяльності, що домінували у ВК. З часом ця тенденція посилювалася. Головні принципи організації ВК — територіальність та виборність керівного складу — забезпечували стабільні позиції місцевого «автономізму» отаманів. Територіальна обмеженість дій або й бездіяльність отаманів була складовою процесу самоізоляції та «автономізації» українських сіл.

Між тим, генерал П. Скоропадський стверджував, що ще в грудні 1917 р. зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих підрозділах. Однак його спроби скористатися можливостями ВК, зокрема поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати Звенигородське ВК проти більшовиків під власним керівництвом були невдалі. Запізнілою й неуспішною була й спроба М. Порша створити для внутрішньої охорони повітів на платній основі реєстрове ВК на чолі з призначуваними керівниками. Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян абсолютної легітимації на підставі рішень сільських сходок, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім.

Не варто забувати й про настрої селянства, яке через призму власного розуміння понять «право», «закон», «справедливість» особливо схвально сприймало більшовицький заклик «Грабувати награбоване!». Обрані на сільському зібранні або й самопроголошені селяни-козаки (до того ж переважно молоді) навряд чи могли висловлювати точку зору, відмінну від «загальнонародної» позиції сільського натовпу. Тому сільські загони ВК часто були нездатні протистояти погромам, які чинили їхні односельці. І це в тому випадку, якщо вони намагалися зупиняти погроми, а не самі брали в цьому участь. Тобто існували органічні вади ВК, які визначали його слабкість, аморфність, нездатність піднятися вище від рівня самооборони села від чужинців.

Тим не менше частина загонів ВК усе ж проявила себе в боротьбі з більшовицькою агресією. У грудні — січні 1917— 1918 рр. участь ВК у боротьбі з більшовицькими загонами зафіксована в Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчуці, Одесі, Рівному, у районі Полтави, Бірзули, Чернігова, Глухова, Сміли, Черкас тощо. Щоправда, бойові дії в переважній більшості випадків мали стихійний характер, а вільні козаки врешті-решт змушені були поступатися більш боєздатним супротивникам. Так, важливу роль у боротьбі за Катеринослав відіграли загони Катеринославського робітничого куреня отамана Горобця (Г. Воробйова), а в захисті Києва — Київське робітниче вільне козацтво під проводом М. Ковенка. Сільські загони вели переважно локальну партизанську боротьбу. Приміром, на Катеринославщині руйнували залізничні колії загони Ф. Сторубля та Чорнобая.

З початком контрнаступу українських і союзницьких військ активізувало антибільшовицьку боротьбу ВК Правобережжя. У Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинило ВК Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей; у Гайсинському повіті (Подільська губернія) діяли загони отамана П. Саморухи; у Бердичівському повіті на Київщині — загони отамана І. Ткаченка, на Черкащині — підрозділи Я. Водяного. Напередодні визволення Києва об’єднаний загін вільних козаків містечка Стеблів та села Комарівка (Канівський повіт) організував охорону відрізку залізниці Корсунь — Біла Церква, намагаючись не допустити вивезення награбованого майна більшовицькими загонами, які відступали.

На початку лютого І. Горемика-Крупчинський на власні кошти сформував із вільних козаків Васильківського повіту кілька куренів, об’єднавши їх у Васильківський кіш Вільного козацтва. Під його керівництвом кіш брав участь у боях у районі Фастова, Василькова, Білої Церкви. 1 березня 1918 р. загони отамана І. Горемики-Крупчинського першими ввійшли до Києва, випередивши на кілька годин передові німецькі загони.

У лютому активізували свою діяльність і загони Звенигородського коша під керівництвом нового отамана — Ю. Тютюнника. Звенигородці займалися роззброєнням фронтових військових підрозділів, що рухалися на схід. Окрім того, Звенигородський кіш установив контакти із загонами сусідніх повітів південної Київщини та північної Херсонщини. Результатом стало проведення спільної бойової операції черкаського, Звенигородського, єлисаветградського та золотоніського козацтва проти радянських військ поблизу станції Бобринської. За твердженням Ю. Тютюнника, загальна чисельність ВК, що брало участь у кількаденних кровопролитних боях, перевищувала 8000, із яких 4620 бійців були звенигородцями. У березні — квітні окремі загони ВК йшли в авангарді антирадянського наступу, прагнучи першими увійти у звільнені міста й села. Так, загін отамана Горобця брав участь у звільненні Олександрії, Куколівки, Жовтих Вод, П’ятихатки, Верховцева, Катеринослава та інших міст і сіл Катеринославщини. Після переходу німецьких військ на Лівобережжя їхній наступ, хоча й слабкіше, і тут був підтриманий окремими загонами ВК.

На думку Л. Гарчевої, загальна чисельність ВК, яке в перші тижні українсько-німецького контрнаступу воювало на боці УЦР, була не меншою за 30 000 осіб. Водночас варто звернути увагу на інше: ВК помітно активізувалося саме після звісток про те, що на Україну йде потужна військова сила, справжня добре організована й дисциплінована армія. Саме німці та австрійці, а не більшовицькі загони занепокоїли селян. Учорашні вороги раптом стали союзниками й чи не єдині в той час могли встановити порядок на селі й відновити вплив державної влади, на яку вже звикли не зважати. Як розвиватимуться далі відносини із союзниками, було незрозуміло, але продемонструвати «першість» у звільненні міст та цілих повітів було незайвим.

Водночас, як свідчать