Читати книгу - "Аутсайдер"

дещо поза рамками природного? Аж ніяк. Здебільшого через причетність до справи з тим чудовиськом, Брейді Вілсоном Гартсфілдом. Такий досвід істот­но розширює кругозір.

— І це був не єдиний поріз, — Ралф говорив мов сам до себе. — Був і другий. Але вже тут. Після вбивства Френка Пітерсона.

Ось і ще один забраклий елемент головоломки.

— Розкажіть мені, детективе. Розкажіть-розкажіть-розкажіть!

— Гадаю… це не телефонна розмова. Можете сюди прилетіти? Треба сісти й поговорити. Ви, я, Алек Пеллі, Гові Ґолд і детектив із Поліції штату, який також працював у справі. І, може, Марсі. Вона теж.

— Як на мене, гарна ідея, але я мушу узгодити це зі своїм клієнтом, містером Пеллі.

— Поговоріть натомість із Гові Ґолдом. Я дам вам його номер.

— За протоколом…

— Алек працює на Гові, тож протокол — не проблема.

Голлі поміркувала.

— А ви не зв’яжетесь із поліцейським управлінням Дейтона й прокурором округу Монтґомері? Я не можу дістати всю потрібну інформацію щодо вбивства дівчаток Говард і цього Гіта Голмза — так звали санітара, — але, мабуть, у вас вийде.

— Суд над Голмзом іще триває? Якщо так, то, мабуть, багато інформації не діста…

— Містер Голмз помер, — Голлі зробила паузу. — Як і Террі Мейтленд.

— Господи, — пробурмотів Ралф. — Що за химерія?

— Далі буде ще химерніше, — відповіла Голлі. У цьому вона теж не сумнівалася.

— Химерніше, — повторив Ралф. — Черв’яки в канталупі.

— Прошу?

— Нічого. Зателефонуйте містеру Ґолду, окей?

— Усе одно я вважаю, що спершу краще зателефонувати містеру Пеллі. Для певності.

— Якщо вам так зручніше. І, міз Ґібні… мабуть, ви таки знаєтеся на своїй справі.

Остання фраза зрушила Голлі на усмішку.

  11

Голлі отримала від Алека Пеллі зелене світло, тож вона відразу набрала Гові Ґолда й нервовими кроками взялася міряти дешевий готельний килим, навіжено клацаючи свій «Фітбіт» на показники пульсу. Так, містер Ґолд гадає, що їй не завадить узяти квиток до Флінт-Сіті, і ні, не треба їй летіти другим класом.

— Бронюйте бізнес-клас, — сказав він. — Більше місця для ніг.

— Гаразд, — Голлі трохи запаморочилось у голові. — Так і зроблю.

— Ви справді не вірите, що це Террі вбив малого Пітерсона?

— Так само, як не вірю, що Гіт Голмз убив тих двох дів­чаток, — відповіла вона. — Гадаю, це зробив чужинець. Аутсайдер.

Візити

  25 липня

  1

О другій ночі з вівторка на середу детектив Джек Госкінз із поліцейського управління Флінт-Сіті прокинувся з трьома бідами: у нього було похмілля, у нього був сонячний опік і йому треба було висратися. «Ось тобі наслідки харчу­вання в “Лос Трес Молінос” [184]», — подумав він… та чи їв він там учора? Здається, так — енчілади зі свининою та гост­рим сиром, — але хтозна. Може, натомість він заїжджав у «Хасьєн­ду» [185]. Спогади про минулий вечір були туманні.

«Треба скромніше з горілкою. Відпустка вже скінчилася», — подумав Джек.

Так, і скінчилася зарано. Бо в їхньому до всирачки маленькому управлінні лишився єдиний працездатний детектив. Інколи життя підкладає тобі гімна. Навіть не інколи, а таки часто-густо.

Джек устав із ліжка й скривився від вибуху головного болю, щойно поставив ноги на підлогу й потер опік на зашийку. Скинув сімейки, схопив із нічного столика газету й потьопав у ванну ладнати справи. Умостившись на унітазі й передчуваючи напівріденький потік, що завжди приходив годин через шість після прийому мексиканської їжі (коли він уже розуму дійде?), Джек розгорнув «Рупор» і прошелестів сторінками до коміксу — єдиної хоч чогось вартої рубрики місцевої газети.

Він щурився на мініатюрні бульбашки з діалогами «Куйов­дьмося» [186], аж раптом почувся шурхіт душової шторки. Джек підвів погляд і побачив за намальованими на шторці стокротками тінь. Серце стрибнуло до горла й закалатало. У ванні хтось стояв. Хтось заліз до нього в будинок, і це не якийсь там обдовбаний злодюжка протиснувся крізь віконце у ванній і схоронився в єдиному придатному місці — коли помітив, що в спальні ввімкнулося світло. Ні. Це той самий «хтось», що стояв у Джека за спиною в тому сраному закинутому сараї в тауншипі Кеннінґ. Джек знав це так само напевно, як те, що називався Джеком. Той контакт (якщо контакт узагалі відбувся) ніяк не хотів іти з голови, навіть здавалося, немов Госкінз очікував на це… повернення.

«Дурня собача, сам знаєш. Тобі тільки здалося, що в сараї хтось був, та коли ти посвітив туди ліхтариком, виявилося, що це всього лиш потрощене сільськогосподарське знаряддя. І тепер тобі теж здається, що у ванні хтось стоїть. Але та голова — це просто душова лійка, а рука — просто скребачка з довгою ручкою, що ти її засунув за поручата на стіні. А шурхотіння — або протяг, або твоя уява».

Джек заплющив очі. Тоді розплющив і подивився на душову шторку з її дурнуватими пластиковими квітами — такі шторки припадають до смаку тільки колишнім дру­жинам. Тепер Госкінз уже цілком прокинувся, і знову запанувала реальність. Просто душова лійка, просто поручата, у яких стирчить скребачка. А Джек — ідіот. Гірше того — ідіот із похміллям. Він…

Душова шторка знову зашурхотіла. І шурхотіла вона тому, що обриси, які він вважав за скребачку, раптом відростили тіньові пальці — і вони потягнулися до пластику. Душова лійка розвернулася й немов утупила в Джека погляд крізь напівпрозору занавіску. Пальці Госкінза розпружились, випустили газету, і вона тихо ляпнулась на кахель. Голова все гуділа. Зашийок усе пекло. Нутрощі розслабилися, і маленька ванна сповнилася запахом їжі — останньої в його житті, як раптом подумалося Джеку. А рука все тягнулася до краю занавіски. За мить, може, за дві, шторка відгорнеться, і він узріє те, порівняно з чим навіть найгірший нічний кошмар здаватиметься солодким маревом.

— Ні, — прошепотів Джек. — Ні.

Він спробував підвестися з унітаза, але ноги відмовилися тримати тіло, і чималі сідниці знову гепнулися на обідок.

— Прошу, ні. Не треба.

Рука дісталася краю шторки, але не відгорнула її, пальці лиш ухопились за канву. А на пальцях — витатуйоване слово «НІЯК».

— Джеку.

Джек не зміг нічого відповісти. Він сидів голий на нужнику, з дупи скрапували рештки лайна і плюхались у фаянсову чашу, серце в грудях перетворилося на одурілий двигун. Госкінзу здавалось, що воно ось-ось вирветься з грудної клітки, й останнє, що він в житті побачить, — це власне серце, яке лежатиме на кахлевій підлозі й нерівними, передсмертними ударами розбризкуватиме кров йому на литки й комікси в «Рупорі Флінт-Сіті».

— Джеку, це не сонячний опік.

Госкінзу хотілося зомліти. Просто впасти з унітаза, і якщо він так заб’є голову об ті кахлі, що отримає струс мозку чи навіть проламаний череп, то що з того? Хоч позбавиться страждань. Та свідомість вперто не хотіла полишати Джека. Силует у ванні не зникав. Пальці не відпускали шторки — «НІЯК», вицвілими синіми літерами.

— Помацай свій зашийок, Джеку. Якщо не хочеш, щоб я відгорнув шторку й показався тобі, помацай зашийок.

Госкінз підняв руку і притис долоню до потилиці. Тіло зреагувало миттєво: жаскі імпульси болю, що проймали від скронь до