Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Вони кинулася до дверей і почала гатити в них з усієї сили.

— Агов, у трюмі! Відкрийте, це я, Епін!

Але ніхто не озивався. Половина команди валялася на падубі напідпитку, решта поралася біля вітрил.

Минуло не менше чверті години, перш ніж засув відкрився.

— Тварюко, я вирву тобі очі! — загарчала Летиція, яка вже давно перейшла від відчаю до люті.

Але замість Йоржа у дверях стояв Дезессар, власною персоною.

— Це я наказав не випускати вас, мсьє Епіне, допоки ми не вийдемо в море, — сказав він. — Таку пораду дав мені Логан. Прошу йти за мною. Ми зі штурманом хочемо з вами поговорити.

— А пан Грей?

— Він залишиться тут, під охороною. Якщо знову не дасть чесне слово, що відмовляється від думок про втечу. Даєте слово, пане?

Полонений знизав плечима: як це ви могли подумати таку нісенітницю?

— Ну й сидіть у запилюженій скрині. А ви, Епіне, марш за мною!

Поведінка Дезессара змінилися таким незбагненним чином, що Летиція не наважилася сперечатися. Думаю, її, як і мене охопила цікавість.

Я сів дівчинці на плече, і ми відправилися за капітаном, а біля дверей карцеру став похмурий Йорж із перев’язаною головою і розпухлим ротом. На Летицію він дивився з ненавистю і острахом.

* * *

У кают-компанії на нас чекав Гаррі. Він був утіленням доброзичливості.

— А ви хлопак не в тім’я битий, мій дорогий Епіне! — гукнув штурман зі сміхом. — Я здогадався, звідки ви про все дізналися. Трусонули як слід пораненого, і він вам розповів. Браво, юначе, ви далеко підете. Що старий славний Гарбуз?

— Помер, — похмуро відказала Летиція, озирнувшись на капітана, який стояв у неї за спиною, ніби заступаючи вихід.

— Не з моєї вини. Я тільки ухилився від пострілу. — Ірландець підморгнув. — А може, ви допомогли Гарбузові швидше залишити цей світ? Своїм розпитуванням, га? — Він розреготався. — Даремно старалися. Я б і так усе вам розповів. Зранку, коли матроси проспляться, капітан пояснить їм, куди ми пливемо і навіщо.

— Отже, екіпаж нічого не знає?

Дезессар посміхнувся:

— Звісно, ні. Інакше по всіх шинках Форт-Рояля вже патякали б, що «Ластівка» полює на скарб Джеремі Пратта. Ось ви на мене мурмоситеся, Епіне, а насправді вам неймовірно пощастило. Ви, як і решта, отримаєте свою частку від найбільшого скарбу, який будь-коли існував у цих морях. Багатство всього за два дні дороги звідси. А якщо напрям вітру не зміниться, ми можемо опинитися на траверзі Сент-Моріца й раніше.

— Сент-Моріца?

— Так називається острів, де ми з Праттом заховали багатства. — Логан розправив плечі. — Один я на всьому світі знаю точне місце.

— Все буде зроблено у повній відповідності до законів його величності, — сказав Дезессар. — Ми не якісь там пірати. Королівський писар перерахує і зареєструє здобич до останнього су. Це не корсарський трофей, тому арматор нічого не отримує. За умовами контракту, якщо капітан зловмисно не виконав наказу судновласника і свавільно змінив курс, це карається штрафом сорок тисяч ліврів. Що ж, я виплачу мсьє Лефевру ці гроші, не майте сумнівів! — Капітан розреготався. — Нехай він лусне від злості. Третина скарбу дістанеться мені і моєму компаньйону. — Дезессар кивнув на Гаррі. Третина — команді, третина — казні.

Ірландець комічно розвів руками:

— Не буду від вас приховувати, дорогий лікарю, я пропонував пану капітану начхати на казну і забрати всю здобич собі. Однак мсьє Дезессар — чесна людина і вірний підданець його величності короля Людовіка.

— Я хочу звікувати свій вік не розбійником-утікачем, який валандається морями, а шанованим членом суспільства, у себе вдома, у колі родини. — Капітан скосив очі на дзеркало, перед яким вони з Летицією вчилися вишуканих рухів. — До того ж за такий вагомий внесок у казну, його величність зазвичай нагороджує дворянською грамотою. Я стану благородним паном Дез Ессаром!

— Капітане, ви б краще сказали лікареві, якою буде його частка, — перервав Гаррі мрії майбутнього дворянина. — Хіба ви не бачите, як похмуро він на нас дивиться.

— Ви залишитеся задоволені, — Дезессар зробив величний жест. — По-перше, я поверну всі гроші, які ви витратили на спорядження корабля. По-друге, як лікарю вам належить пай, рівний трьом часткам матросів.

Летиція продовжувала мовчати, і Логан розтлумачив це по-своєму:

— Він хоче знати, в якій сумі це буде виражено. Прошу, я розповім. Жителі міста Сан-Дієго заплатили Джеремі Пратту викуп за три палаци, сорок багатих будинків, двісті п’ятдесят середніх і тисячу триста скромних. Додайте до цього компенсацію за збереження собору і одинадцяти церков. Плюс портові склади, приміські маєтки та іншу нерухомість.

Усього, за підрахунками писарів британського адміралтейства, здобич золотом, сріблом і коштовним камінням дорівнювала 250 тисяч іспанських дублонів, якій називаються у Франції «четвертними пістолями».

— Це десять мільйонів ліврів! — підхопив Дезессар. — Лишень уявіть! Ми з Логаном отримаємо по одній шостій. Частка простого матроса становитиме тридцять з лишком тисяч! А ваша майже сто. Ну як, ви задоволені?

Я поглянув на Летицію. Її мовчання мене стривожило.

— Ви приголомшені, — констатував капітан. — Ще б пак! Тільки пообіцяйте, що триматимете язика за зубами. Я хочу повтішатися пиками моїх хлопців, коли я повідомлю їм цю новину.

— Гаразд. Я нікому не скажу.

Дівчинка обернулася і вийшла з кают-компанії. «Що у тебе в голові? Що? Що? Що?» — запитав я.

Вона неуважно погладила мене по спині.

* * *

Фрегат вже вийшов у відкрите море і прудко мчав до горизонту, похитуючись на крутій хвилі. На вантах і реях залишилося з півдюжини марсових, які виконували накази лейтенанта Гоша. Решта матросів скупчилися довкола дерев’яної клітки, розглядаючи рабинь. Норовлива Марта зовсім захрипла від лайки. Вона так само ганила слухачів і погрожувала їм кістлявими кулаками, але її слова перекривав шум вітру.

Летиція стала за спинами чоловіків і з незрозумілою мені цікавістю спостерігала за цією малоприємною сценою. Моряки перемовлялися, обговорюючи фігури бранок. Багато хто, якщо не всі, у порту відвідали публічний дім і вгамували тілесний голод, тому дискусія мала не хтивий, а умоглядний характер, ніби поціновувачі розглядають виставку скульптур. За головних знавців вважалися боцман Видра і тесля Тхір.

— Такі злюки бувають дуже пристрасними, — казав Видра, показуючи на розлютовану Марту. — Що худюща, це навіть непогано. Коли на жінці багато м’яса, в ній мало жару, а рухливості й того менше.

Тхір з цієї точки зору погоджувався, але йому більше було до смаку «чорне дерево»: негритянки, мовляв, ніжніші й вдячніші. Я просто заслухався, коли він, виказавши неабиякі здібності до поетичної алегорії, взявся описувати молодим матросам науку ставлення до жінки. Спочатку,