Читати книгу - "Напівдикий"

бачу, що Габріель і справді вирішує це перевірити: розрізає їй куртку і футболку. Але татуювань у неї немає.

Дивлюся на тіло Ловчині біля моїх ніг і також розрізаю їй куртку. Потім футболку. Оголюю її груди. Теж нічого немає.

Я й сам не вірю, що можу таке робити…

Габріель знову запитує:

— Для чого ці татуювання? Вони допомагають зцілюватися? Додають сил? Наділяють новим Даром?

Несбіт вставляє своїх п’ять копійок:

— Роблять так, шоб від тебе відскакували кулі? Твоє пердіння починає пахнути трояндами?

І тут я розумію, що забув подивитися, чи вбитий мною хлопець-утікач мав на собі татуювання. Обертаюся, щоб піти й перевірити його. За моєю спиною Анналіза. Вона стежила за нами, чула, про що ми говорили. Не знаю, скільки вона чула, але відчуваю, що немало. Її обличчя бліде.

Вона каже:

— Можна привести цілителя, щоб допомогти їй?

Анналіза не звертається конкретно до мене чи до когось іншого, а просто ніби висловлює вголос свої думки.

Я кажу:

— їй вистрілили в черево. Тут уже нічого не вдієш.

Вона дивиться на мене й промовляє:

— Хіба що добре нарегочешся…

Я навіть не знаю, чи сміявся я з Несбітового жарту, але напевне сміявся. Уся ця ситуація нагадує якийсь ідіотський жарт.

Цієї миті до нас підступає Ґрейторекс і наказує кожному взятися за свою справу.

— Зокрема й тобі, Габріелю. Облиш її.

Ловчиня лається й каже, що ми всі здохнемо і заслуговуємо на це, бо ми негідники. Говорить це на диво гучно. Тоді Маркус піходить до неї, стає біля неї навколішки й застромлює їй у горло лезо Феїрборна. Кров б’є струменем і клекоче, Ловчиня здригається й тихо відходить. Маркус витирає ніж об її одяг, і йде геть зі словами:

— Це треба було зробити ще хвилин десять тому.

Я дивлюся на Анналізу. Вона вирячила очі й дивиться на Ловчиню. Біля неї вже стоїть Сара. Я знаю, що мені краще піти звідси.

Повертаюся разом із Маркусом у табір, миюся в лісовому струмочку. Решту дня ми з Маркусом згаюємо там.

Наступного ранку я зустрічаю Анналізу під час сніданку. Вона тепер весь час сидить разом із Сарою. Запитую, чи можу приєднатися до них. Анналіза киває. Я сідаю, але не біля неї, а навпроти.

— Ти мене засуджуєш за те, що сталося вчора з тією Ловчинею? — запитую.

— Ні, — відповідає вона. Тоді дивиться мені просто в очі й каже: — Але ти сміявся, Натане. Вона помирала, а ви з Несбітом жартували.

— Знаєш, Анналізо, скількох я вже вбив людей? Разом із учорашніми буде двадцять три. Ти думаєш, це дуже весела справа?

— Не дуже.

— Власне. Це все лайно. Купа лайна. Більшість Ловців, на яких ми нападаємо, схожі на тих, що були вчора. Стажери. Дітлахи. Ні на що не здатні. Та все одно вони можуть повбивати всіх нас. Тому ми вбиваємо їх першими. Але, можливо, завтра пощастить їм. Я не знаю. Наступного разу може не повернутися хтось із наших. Тому не треба засуджувати мене або будь-кого з нас. Ми робимо свою справу. Ось і все.

Я встаю і йду геть. Усе ще сподіваюся, що вона підбіжить до мене, і ми все залагодимо. Коли підходжу до дерев, озираюся й бачу, що Сара й далі з нею, поклала їй руку на плече й відводить до одного з численних наметів, що тісняться на галявині довкола їдальні.

Наступного дня я розповідаю Аррану про все, що сталося між мною й Анналізою. Розповідаю йому про свій Дар і про Кірена.

Він каже:

— Ти не лихий, Натане. І не дикий. І ти не такий, як батько. Поговори з Анналізою, чесно й відверто. Це все, що ти можеш зробити.

— То ти вже не засуджуєш мене за стосунки з Анналізою?

— Я й раніше не засуджував, просто це було занадто небезпечно. А тепер… ну принаймні ця проблема вже відпала.

Намагаюся розшукати Анналізу. Рішуче налаштований поговорити з нею спокійно, проте не знаю, що саме їй казатиму. Шукаючи її, заходжу в намет, де зберігаються запаси, але там нікого немає. Заходить Сара. Я майже очікую побачити з нею Анналізу, бо вони останнім часом постійно разом, немов сіамські близнюки.

— Її тут немає, — каже Сара.

Прямую до дверей, і Сара відступає вбік. Коли я проходжу повз неї, Сара каже:

— Вона не хоче тебе бачити.

Зупиняюся.

Знаю, що не повинен лютитися. Набираю в груди повітря й кажу:

— Зате я хочу її бачити, тому…

— Ти не повинен з нею бачитися. Ти їй не потрібен.

— А хто ж їй тоді потрібен? Ти?

— їй потрібні хороші люди.

— Ти хочеш сказати, хороші Білі маги?

— Це ти сказав, а не я.

— Мене не цікавлять твої думки. Тим паче, що вони помилкові, — підступаю до Сари ближче і зневажливо кидаю їй: — Послухай, що я тобі скажу. Усі ці хороші Білі маги були цілком задоволені, коли тримали Анналізу в кімнаті під замком, і були б не менш задоволені, якби вона так і померла б у полоні в Меркурії. Жоден із цих хороших Білих магів не виявив бажання ризикувати своїм життям для того, щоб її врятувати. Тому це мусили зробити менш хороші й зовсім не хороші Білі чаклуни.

— Вона розповідала мені, що ти зробив. І це було дуже відважно, немає сумнівів. Але гляньмо правді в очі — ти отримуєш від цього насолоду.

— Що?

— Ти не можеш обдурити мене своїми облудними словами про те, як жахливо вбивати. Ніхто в це не вірить; усім відомо, що тобі це подобається.

— І звідки ж це «всім» відомо, що саме мені подобається?

— Усі чудово знають, що під час рейдів ти не користуєшся пістолетом. Ти нападаєш на Ловців з ножем, перерізаєш їм горлянки, вивертаєш назовні всі нутрощі. Усі кажуть, що рано чи пізно ти їх почнеш пожирати.

Я збентежено хитаю головою.

— Це те, що робить твій батько: обертається на звіра й пожирає людей. Ти теж це робитимеш, якщо вже не почав.

Підсуваюся ще ближче до неї.

— Я б радо на тебе плюнув, але ти навіть цього не варта.

Сара перелякано сахається, але каже:

— А що, хіба я не права?

Відвертаюся і йду геть.

Вона гукає мені вслід.

— Ти не повинен бути з нею! Якби ти про неї дбав, давно б уже залишив у спокої.

Зустріч

Через чотири дні нас викликають на раду у намет Селії. І в цьому немає нічого незвичного, адже ми там завжди зустрічаємося,