Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

маю бути враженим? — мене самого пересмикнуло від жовчі в моєму голосі. — Не розумію, на що ви очікували. Що я після цих фокусів заплескаю в долоні?

— Це не фокуси, — вивчаючи мене поглядом понад скельцями окулярів, заперечив Далтон. Його тон не змінився, але з того, як смикнулися, витягнувшись у риску, тонкі губи, я збагнув, що мої слова зачепили його.

— Ви могли сховати де-небудь камеру й потай спостерігати за мною.

Він закотив очі:

— І, звісно, примусив вас натягти цей шолом лише для того, щоб позбиткуватись.

Я зиркнув на дроти, що тяглися від мого тімені та зникали поміж моніторами:

— Хочете сказати, що дізналися про те, яке зображення я вибирав, через ось це?

Далтон кивнув:

— Так. Саме так. За сигналами з вашого мозку.

Цього разу я не пирхав, усвідомлюючи, що вченому немає сенсу розігрувати комедію. Утім, загалом скепсису ні на крихту не поменшало.

— Ви не вірите, — Енді Далтон устав із крісла, заховав руки до кишень штанів і довго, ледь схиливши голову, дивився на мене. Його обличчям блукала не так посмішка, як радше тінь від посмішки, а очі по-юначому задерикувато світилися. Та невловна, майже невидима посмішка змінювала все. Коли Далтонові очі посміхалися, він здавався моїм однолітком.

— Просто не бачу, в що саме я повинен повірити.

— Гаразд, тоді вчинімо інакше. Лягайте, — вчений згріб ілюстрації рукою та поклав її мені на плече, примушуючи опуститися в крісло. Коли я дозволив себе всадовити, він лівою натиснув на важіль під кріслом і відкинув спинку. Я витягся горизонтально. Він сказав: — Заплющіть очі та розслабтеся. Заплющуйте, заплющуйте, — тільки потому, як я заплющив очі, Далтон відійшов від крісла й сів за робочий стіл. — Тепер, не розплющуючи очей, спробуйте пригадати який-небудь приємний момент, щось таке, що потішило чи розвеселило вас, щось хороше, яскраве, що відкарбувалося в пам’яті.

Я глибоко вдихнув і спробував уявити личко всміхненого Теодора. Мені вдалося, проте образ утримався у свідомості не довше ніж секунду. Думки галопом помчали далі — я пригадав переліт до Америки, останню розмову з Євою, викрадення, потім знову Єву, потім чомусь лист від колекторів і насамкінець Блакитного Монстра.

— Пане Белінськи, будь ласка, зосередьтесь, — невдоволено, із притиском промовив доктор Далтон, — у вашій голові така каша.

Я вчепився за останнє, що промайнуло перед внутрішнім поглядом, — блакитний «фольксваген». Річ украй далека від «чогось хорошого та яскравого, що мене потішило», проте добряче відкарбована у пам’яті.

— М-м-м… — долинуло від стола. — Ви зараз думаєте про щось… синє.

Я здригнувся.

— Тільки не розплющуйте очей! — вигукнув Далтон.

Його вигук відкинув зайве і дозволив зосередитися винятково на Блакитній Жабі. Я пригадав день, коли натрапив на нього в автосалоні Рівного: компактний автомобіль, що звабливо виблискував булькатими фарами в навскісних променях призахідного сонця.

— Це автомобіль? — припустив Далтон. І тут-таки з певністю: — Так, це машина! От тільки не можу вгадати марку.

На одну мить — поки переляк і здивування не почали брати гору — я уявив, наче стою перед Блакитним Монстром і схиляюсь над капотом. Моє обличчя зупиняється за півметра від сріблясто-блискучого знака WV і…

— Це «фольксваген», — безапеляційно заявив американець, — невеликий блакитний «фольксваген». Це ж Beetle! Я вгадав, пане Белінськи? У «фольксвагена» немає інших таких лупатих компакт-карів!

— Що за?!

— Будь ласка, не хвилюйтеся, не треба…

Утім, пізно, бо я вже розплющив очі й кілька секунд безтямно блимав, туплячись у стелю. Потім рвучко сів і тремтячими руками стягнув шолом із голови.

— ЩО ЦЕ ЗА ФІГНЯ ТАКА БУЛА?!

— Обережно! — скрикнув доктор Далтон. — Не повідривайте дроти!

Він подався у протилежний куток лабораторії, приніс звідти стілець і підсунув його до стола.

— Сідайте.

З осторогою відклавши гумовий шолом, я пройшов до стола й опустився на стілець навпроти Далтона.

— Тепер вірите? — запитав він. Я не відповів. — Девід Коперфільд заплатив би за цю штуку мільярд доларів, не менше. Я ж навпаки маю пояснити вам, чому зроблене мною не має нічого спільного з магією. — Американець дістав із шухляди пакуночок жувального драже Mentos і, надірвавши обгортку, простягнув мені: — Будете?

— Ні, дякую, — я все ще не міг заспокоїтись після того, що сталося.

Далтон знизав плечима, вкинув до рота дві цукерки та розжував їх. Хвилину чи дві мовчав, потім, посерйознішавши, подивився на мене:

— Що ви знаєте про те, як ми, люди, бачимо?

— Не розумію.

— Ну, як у голові — тут, — доктор постукав пальцем по лобі, — формується картина світу, що нас оточує.

Я стенув плечима. Мені здавалося, що запитання більше стосується філософії, ніж нейрофізики.

— Не знаю.

— Гаразд, — Далтон кивнув із таким виглядом, наче нічого іншого й не очікував, — тоді поясню на пальцях. Отже, все, що є в цій кімнаті, — американець обвів рукою лабораторію, — всі речі, відображені вашою свідомістю, ви бачите тому, що на них падає світло. Ось цей стіл, мій комп’ютер, операційний стенд, стільці, стіни, стеля — їх видно, бо вони освітлені. Світло надходить звідси, — Далтон показав на вікна, — надходить від комп’ютера, надходило б від ламп під стелею, якби їх було ввімкнено, тощо. Якби за вікном стояла беззоряна ніч і я вимкнув освітлення, всі ці предмети зникли… е-е… тобто зникли б із вашої свідомості. Це зрозуміло?

— Так.

— Чудово. А тепер: що таке світло? Це діапазон електромагнітного випромінювання, який здатні сприймати очі людини. Розумію, що це, мабуть, складно осягнути неспеціалісту. Скажу простіше: світло — це така сутність, яка поширюється у просторі як хвиля, але поглинається і випромінюється окремими часточками, фотонами. Вам важливо запам’ятати, що світло, яке падає на об’єкт, взаємодіє з ним не як електромагнітна хвиля, а як потік фотонів.

Я кивнув. Він правив далі:

— Отже, я бачу свій стіл, бачу вас, бачу крісло під вами, бо фотони відбиваються від них і потрапляють мені в очі, — Далтон підніс указівний палець до ока. — Фотони подразнюють клітини моєї сітківки, що вистилає внутрішню частину кришталика, після чого зорові рецептори перетворюють енергію фотонів на нервові імпульси. Далі інформацію — а нервові імпульси, безперечно, несуть у собі інформацію — зоровими нервами через середній і проміжний мозок отримують зорові зони кори головного мозку. Фактично, фотон передає оку інформацію про стан окремо взятої точки простору, тієї точки, з якої він надійшов. І попри те, що клітини людського ока складні, ця інформація досить примітивна. Вона стосується лише кольору та яскравості точки. Ну, і ще переміщення, якщо об’єкт у полі зору рухається. Тобто якби ми перехопили згенерований зоровими клітинами сигнал ось тут… — Далтон пробігся пальцями