Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Лукас. — До мене кожен покаже вам дорогу. Мене знає весь ель-Бадір.

Він поїхав, а Ота ще довго дивився йому вслід і радів, що так швидко знайшов собі тут друга.

5

Пополудні Ота почав шукати загублену деталь. Із схеми точно знав, який вона повинна мати вигляд — лита вилка із захватами вгорі, куди заходять перпендикулярні опори й кріпляться гвинтами.

На допомогу він узяв Мустафу, водія і слугу в одній особі, похмурого арабського селюка з заячою губою, з-під якої виглядали зуби, коли Мустафа усміхався. Але це було дуже рідко; найчастіше Мустафа ходив, задумливо похиливши голову. Вигляд у нього був не вельми розумний, і в машині, певна річ, цей чоловік нічого не тямив. Але Ота спробував пояснити йому схему машини для виготовлення таблеток, аби Мустафа міг собі принаймні уявити, який вигляд має та річ, котру їм треба знайти.

— Шуфу[47], Мустафо, — сказав він і розгорнув перед ним схему. — Це машина, а ти уяви собі, що це людина. Людина має тіло, і машина теж має тіло. У людини є рот, і в машини теж є рот, тільки він у неї не ковтатиме, а випльовуватиме маленькі таблетки. Людина має ноги, на яких стоїть, і машина теж має ноги, на яких стоїть. Точніше, у цієї машини тільки одна нога, яка внизу має форму підкови. Ось це намальовано. Бачиш?

— Бачу, пане, — сказав Мустафа.

— Оцю ногу ми й шукаємо. Не всю, а тільки її ступню.

— Так, пане, — сказав Мустафа.

— Тепер ти вже знаєш, який вона має вигляд?

— Не знаю, пане, — сказав Мустафа.

— То подивися ще раз, ось вона на папері. Бачиш?

— Так, пане.

— Якщо бачиш, то вже знаєш, який вона має вигляд!

— Так, пане, — сказав Мустафа.

— От і добре! Тепер ходімо її шукати.

Вони почали із складу. Там було повно мішків, мішечків і бляшанок з усякими хімікаліями, каністри й балони з різною рідиною, купи старого залізяччя, розкиданого по всіх кутках. Ота заходився шукати в одному кутку, Мустафа в іншому, щоб діло йшло швидше. Та вийшло навпаки, бо Мустафа щохвилини вигукував: «Є, пане, є!» — кликав Оту й переможно показував йому скобу чи ще якусь залізячку. Видно було, що він зовсім не уявляв, що треба шукати.

— Іди геть, прошу тебе! — розсердився нарешті Ота. — Ти несосвітенний дурень!

Мустафа розсердив його настільки, що цього дня Ота вирішив припинити розшуки. До того ж було вже темно, і він тільки спотикався об плювальниці.

Уранці Ота запитав Мустафу, що він робитиме, коли в нього зіпсується машина, і Мустафа відповів, що в Тіфніті є майстерня. Тоді Ота узяв вантажний автомобіль і поїхав по автоген.

Його знову супроводжували пальми, як вічна сторожа. За ними зеленіли клаптики поля; поміж тих клаптиків плив струмок, берегом якого сюди й туди ходили верблюди. Коли вони йшли в один бік, у струмок занурювався шкіряний міх. А коли верталися, міх виринав, повен води, підіймався на велике дерев'яне колесо, перекидався й виливав воду в жолоб, що вів до канавок. Сюди й туди, сюди й туди ходили верблюди; подекуди це були віслюки або к люди, які мали клапоть поля, та не мали ні верблюда, ні віслюка. Сюди й туди. Сюди й туди. Здавалося, що всі — верблюди, віслюки й люди — були прив'язані до струмка гумовою вірьовкою, що всі вони хотіли звільнитися й піти геть, але не могли, бо вірьовка щоразу знову притягувала їх до води. До була тиха сізіфова робота під сонцем з розтопленого золота.

Виявилося, що Тіфніт зовсім недалеко від ель-Бадіра, через десять років, коли ель-Бадір трохи виросте, ці міста як дві краплі води будуть схожі між собою: довкола площі аркади, під ними кав'ярня, нагорі мінарет. Тільки кав'ярня була більша, в ній стояли столики і надворі, в тіні аркад, замість однієї крамнички тут були дві, а ще були поліційна станція і пошта. А поряд — авторемонтна майстерня.

Керував нею метис» у засмальцьованому комбінезоні, з кишень якого стирчали трубні ключі, щипці. Найбільшим інструментом, який Ота побачив у майстерні, були розхитані лещата; автогена тут і близько не було. Ота поплескав чоловіка в комбінезоні по плечу, ввічливо відмовився від бесіди й чаю з м'ятою і пішов прогулятися по місту.

Випадково зайшовши до мечеті, він за хвилину забув про автоген, бо мечеть і справді була чудова. Sans blague! Старий дід з бородою, як у святого Іоанна, заступив йому дорогу тільки для того, аби сказати, що він повинен роззутись, інакше осквернить священне місце. Роззуваючись, Ота відзначив, дивуючись, що це, власне, перша мечеть у Марокко, до якої він увійшов, хоч уже досить давно тут. А втім, досі у нього не було часу. А коли був, то бракувало нагоди чи настрою.

Ота ступав босоніж, підлога холодила ступні, і це було так само приємно, як у дитинстві, коли він удома входив у струмок і брів ним. Посеред квадратного подвір'я блищав басейн, по один його бік сиділи двоє місцевих, по другий — двоє птахів; араби мовчки обмивались, а птахи пили воду, підіймаючи голови до неба, до царства аллаха. Люди і птахи не заважали одні одним, і це було схоже на казку. Вгорі синіло небо, стіни двору були помережані орнаментом, теж гарним, мов у казці. То була мозаїка, що сяяла синьо-зеленою фарбою гущавини дерев, листя, написів і квітів… усе величне, багате і водночас лагідне, спокійне й тихе, як ці араби та птахи. І зроблене так майстерно, так винахідливо… Ота дивився на це зблизька і віддалік, але нічого не розумів.

За хвилину він помітив, що тут є ще один європеєць — худий чоловік у застебнутому чорному люстриновому піджаку, який йому, мабуть, подарували в день п'ятнадцятиліття. Тепер чоловікові було щонайменше п'ятдесят. З піджачка кумедно стирчали руки, борти на грудях ледве сходилися. Гудзики, здавалося, от-от відлетять. У чоловіка було ріденьке шпакувате волосся, штани зім'яті гармошкою, а на ногах чорні шкарпетки з великими дірками. Він стояв біля Оти й дивився, як у басейні обмиваються люди, як птахи, вже напившись, підстрибують на дошках і стріпують крильцями. Дивився і сміявся.

Ота вийшов з мечеті й почав узуватися. Раптом відчув, що той чоловік у люстриновому піджачку стоїть поруч, потім побачив, що чоловік теж узуває — не туфлі, а справжні черевики з халявками аж до кісточок. З-під правої холоші виглядала біла тканина, немовби і в Марокко він носив довгі кальсони.

Ота сів за кермо, закурив.

— Вибачте, — почувся