Читати книгу - "Дві Вежі"

довго йшли в легкій, ніжній тіні першої весняної зелені; світло відбивалося від лискучого листя вічнозелених лаврів і гаснуло в пухнастій хвої, над головами пере-свистувалися безтурботні птахи. Сонце гріло та пестило світлі ліси Ітіліену.

Сем до розмови не ліз, хоча прислухався уважно. Співрозмовники жодного разу не згадали Горлума. І це було добре, хоча Сем розумів, що це лише тимчасове умовчання; крім того, чуйні гобітові вуха прекрасно ловили крізь мирне щебетання лісу шурхіт безлічі ніг — Маблунг і Дамрод випередили їх, але зовсім неподалік інші гондорці потай пробиралися до якоїсь загальної мети.

Раптом його немов уколов злісний погляд у потилицю — Сем обернувся і помітив темну фігурку під кущами. «Попередити Фродо чи ні? — розмірковував він. — А може, мені привиділося? Не варто згадувати про це опудало, якщо пан Фродо і Фарамир воліють забути. Шкода, що сам я забути не можу…»

Потроху ліс почав рідіти, а схил покрутішав. Вони завернули праворуч і вийшли на край бурхливого потоку у вузькому яру. Це був той самий струмок, що далеко нагорі витікав із круглого баеейну; тут він розігнався і жваво мчав кам'янистим коритом, перекритим кронами ялівцю і самшиту. На заході виднілася в сонячному серпанку велика низина, зелені луги, а ще далі блищала в променях вечірнього сонця широка стрічка Андуїну.

— Зараз мені доведеться зробити дещо неприємне, — промовив Фарамир, — прошу заздалегідь вибачити. Сподіваюся, ви розумієте, як багато я взяв на себе, порушивши наказ, — не відрубав вам голів і навіть не велів зв'язати. Але звідси починається така стежка, куди навіть нашим союзникам роханцям не можна ступати інакше, як із зав'язаними очима. Отже, не ображайтеся.

— Воля твоя, — відповів Фродо. — Так чинять навіть ельфи: з пов'язкою на очах нас привели до прекрасного Лоріену. Гном Гімлі дуже розсердився, а гобіти стерпіли.

— Я вас поведу зовсім не в Лоріен, — мовив Фарамир, — і дуже радий, що ви погоджуєтесь самі: мені не хотілося б застосовувати силу…

Він тихо свиснув, і негайно з заростей з'явилися Дам-род і Маблунг. [255]

— Зав'яжіть гостям очі, - велів Фарамир, — щільно, але не боляче. Руки не в'язати, вони дали слово не підглядати. Я вірю, що вони і без пов'язки замружилися б, але очам властиво мигати, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно, не покалічте!

Гобітам зав'язали очі зеленими хустками, накинули на голови каптури. Потім Маблунг узяв за руку одного, Дамрод — другого і обережно повели кудись вниз; стежка ставала дедалі крутішою і де-не-де так вужчала, що доводилося йти вервечкою; тоді проводирі ставали позаду і направляли гобітів, поклавши їм руки на плечі. У найне-безпечніших місцях їх переносили на руках. Праворуч все голосніше шуміла вода. На якійсь площадці вони зупинилися, і провідники кілька разів покрутили гобітів так, що вони зовсім втратили напрямок, потім трохи піднялися^ звідкілясь повіяло холодом, а шум води вщух. Тоді воїни знову підхопили гобітів на руки і понесли, начебто по сходах, кудись униз, униз, потім круто завернули. Вода зашуміла знову, дуже голосно і близько, оточуючи їх звідусіль, на щоках осів прохолодний вологий пил. Нарешті їх поставили на землю і Фарамир сказав десь за їхніми спинами:

— Зніміть пов'язки!

Очманілі гобіти довго моргали. Вони стояли на мокрих, обточених водою каменях на порозі арки, витесаної в скелі, а перед ними висіла прозора водяна завіса — так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід, і блискітки низьких променів сонця грали райдугами у воді, начебто митецька рука ельфа погаптувала завісу самоцвітами.

— Таке побачиш тут тільки в передзахідний час, — сказав Фарамир, — це вам нагорода за терпіння. Рідко який чужинець може похвалитися, що бачив водоспад Західної Веселки, Еннет-Аннун, найпрекрасніший з водоспадів Ітіліену, країни тисячі джерел. Прошу вас, заходьте.

Сонце сховалося, веселка згасла. Гобіти переступили поріг і опинилися в просторій, грубо обтесаній печері з нерівним, низьким склепінням. Кілька смолоскипів давали неяскраве світло. Тут вже зібралося багато людей, і вони ще надходили по двоє, по троє через вузькі двері, ледве помітні в далекому куті. Коли очі звикли до напівтемряви, [256] ґобіти зрозуміли, що печера набагато більша, ніж спершу здалося, і повна запасів зброї та провіанту.

— Ось наш притулок, — сказав Фарамир. — Не дуже тут багато усіляких зручностей, але сухо і є чим підживитися. Цілком можна провести ніч, хоч вогонь розпалювати не будемо. Колись по цих ходах текла вода; наші будівельники зуміли відвести джерела на верх скелі, і тепер вода падає з удвічі більшої висоти, а всі підходи до печер замуровані. Залишилися лише два виходи — коридором, де ми з вами пройшли, і через арку під водоспадом, але там на споді, під водою, стирчать гострі, як ніж, уламки скель. А зараз відпочивайте, поки нам приготують повечеряти.

Гобітів провели в тихий куточок і вказали на зручну низьку лежанку; люди діловито снували по печері: висували складні столи, розставляли простий, але красивий посуд — миски, тарілки і чаші з глини або виточені з самшиту. Було лише кілька ковшів та тарілок з бронзи, а на головному столі, перед капітаном, поставили срібний келих. Фарамир зустрічав кожного, хто приходив; усі, кому наказали переслідувати харадримів, уже зібралися, останніми поверталися розвідники, що залишалися до вечора уздовж дороги. Усіх харадримів вдалося наздогнати, але оліфанта більше ніхто не бачив. Околиці здавалися спустілими, ніде ні сліду.

— Що бачив, Анборне, що чув? — запитав Фарамир одного з розвідників.

— Все тихо, капітане. Орків немає. Зате мені зустрілася дивовижна тварина… Правда, може, й привиділось. У темряві усі предмети розростаються. Може, просто білка чи тхір пробіг.

Сем насторожився.

— Якщо білка, то чорна і безхвоста, — вів далі Анборн. — Розумієте, ковзнула тінь і сховалася за деревом, а коли я підійшов ближче, воно полізло по стовбуру нагору, немов білка. Ви не веліли бити лісову живність без потреби, і я стріляти не став. Тим більше, що у присмерку годі й поцілити. Про всяк випадок повартував під деревом, але нічого не помітив і пішов далі. З дерева мені вслід начебто засичав хтось. Може, в тіні Безіменного прижилася яка-небудь звірина з Чорнолісся? Подейкують, нібито там водяться великі чорні білки. [257]

— Може, і так, — відповів Фарамир, — але це погана ознака. Нам не вистачало ще прибульців з Чорнолісся!

Сему здалося, що при цих словах Фарамир скоса глянув у їхній бік. Фродо не оглянувся; він мовчазно, байдуже дивився на миготливе полум'я смолоскипів і зненацька задрімав під приглушений гомін гондорців.

Сем не знав: вірити Фарамиру чи не вірити? Красиві слова — не обов'язково від чистого