Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ах, так? — зловісно мовив він. — Гаразд.
Він швидко відступив. назад і намацав дротик, що стирчав із землі. Не перестаючи світити, Артем спритно переклав ліхтарик у ліву руку, розмахнувся правою і метнув дротик у віщунів.
— Спробуйте, покуштуйте самі! Зараз буде й другий!
Дротик вилетів із пітьми, наче його викинула сама земля. Артем, звісно, і не думав цілитись. Але віщунів було багато, їхні коні щільною групою тупцювали на місці. Навряд чи віщуни встигли щось зрозуміти за ті секунди, поки дротик долетів. Ціль була надто велика: дротик улучив у плече одному вершнику. Решта дивилася на той спис вражено і розгублено. Звідки він? Віщуни перегукувались. А поранений раптом повернув коня й поскакав геть од дивного і небезпечного холодного вогню, що сам відкидає назад дротик. Це було незбагненно!
— Маєте другий! — вже веселіше гукнув Артем, кидаючи дротик.
Тепер юнак уже не боявся ворогів.
Другий дротик влучив у груди коневі віщуна, того самого, що першим кинув дротик у загадковий вогник. І цього було досить.
Дротики, що самі повертаються назад, з темряви і влучають у людей та коней… чужоземний чаклун, що ховається за таємничим незрозумілим світлом, від якого відскакують кинуті дротики, — цього віщуни не могли витримати. Це були, на їх погляд, докази страшної сили і всемогутності молодого чаклуна, який переміг Дорбатая, потім вислизнув з його рук після бенкету, а тепер творить уночі нові жахливі чудеса!
Як по команді, весь загін повернув коней і щодуху помчав назад. Артем бачив, що ніхто з віщунів навіть не оглядався. Вони припали до шиї коней — і тікали, тікали геть!
Артем нервово засміявся: — Я ж казав Дмитрові Борисовичу, що в мене є зброя! І досить непогана, як виявилося, в таких незвичайних умовах!..
Артем усе ще дивився вслід наляканим утікачам-віщунам. Вони вже зникали за пагорком. Потім погасив ліхтарик і повільно рушив до Варкана і його товаришів. Він страшенно втомився: мабуть, то давалося взнаки нервове збудження. Ноги плутались у густій траві, та й темрява здавалася значно густішою після чистого білого світла електричного ліхтарика. Але все це тривало недовго. Ось мирно пасеться його кінь. А ось і Варкан а товаришами…
— Ну, друзі, все гаразд, — звернувся до них Артем. — Бачили, погоня сама перетворилася на втікачів? Тепер ми в безпеці, хоча і не знаю, чи надовго…
Він слинився, бо згадав, що все одно його не розуміють. Скіфи дивилися на Артема з пошаною. Його загадкові вчинки були для молодих воїнів справжнім чудом. Вони бачили світло, бачили все, що відбувалося, не маючи найменшого уявлення про джерело того світла — електричний фонарик…
Артем скочив на коня.
— Поїхали, друзі! — мовив він. — Якщо Дмитро Борисович не заблукав, то я через нього все поясню вам. Діано, до мене! Що, собако, цього разу обійшлося без твоєї допомоги? Нічого, нічого, напевне, ти ще станеш мені в пригоді!
Сказавши це, юнак замовк. Справді, нервове збудження дуже вплинуло на нього. Знову наче навалилася страшенна втома. Боліла поранена під час полювання нога…
Варкан перемовився кількома словами з своїми супутниками, і вони рушили. Маленька група їхала мовчки.
Ліс виріс перед ними несподівано, мов вистрибнув з пітьми, — принаймні так здалося Артемові. Варкан зупинив коня й гукнув, приклавши долоні розтрубом до рота.
— Я тут, тут! — зовсім близько озвався Дмитро Борисович.
Археолог вийшов з-за дерева. Дмитро Борисович тривожно придивлявся, він наче рахував вершників. Ось він пізнав Артема і відразу кинувся до нього9 простягаючи руки:
— Юначе мій, юначе! Який я радий! Я так турбувався за вас!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Табір у лісі. — Роніс аналізує становище. — Назріває повстання. — Шлях Артема. — Поспішати не можна. — Зміцнюватимемо сили? — Листоноша вирушив до Ліди.
— Коли ви втекли, Дорбатай ошаленів остаточно, Ві після отруєння Сколота був такий певний своєї цілковитої перемоги, що ваша втеча вразила його, як грім. Але трапились і ще деякі події, отож він із своїм табором багатіїв почуває себе непевно.
— Чому?
— Бо народ якось сам собою поділився на дві частини — і за нього й проти нього. Бачите, Дорбатай вже давно готувався до остаточної сутички з Сколотом, до вирішального бою за владу. Але він весь час одкладав це, бо боявся Сколота, усвідомлював, що вплив старого вождя на скіфів був усе ще досить великий. І тому старанно готувався потай, збираючи сили. Так воно було, аж поки не з’явилися ви. Після поразки біля жертовника Дорбатай зрозумів, що, використовуючи ваші здібності, Сколот один матиме вплив на скіфів. Отож старий вирішив діяти негайно. З старшинами і знатними скіфами, які підтримували його, він добре обміркував і розрахував свої плани. Що ж, йому пощастило здійснити їх! Тепер новим вождем проголошено Гартака, проте кожному ясно, що вся влада — в руках Дорбатая. Старшини погодилися на це — навіть ті, які колись були на стороні Сколота. Їм вигідніше мати вождем Гартака, а владарем Дорбатая, ніж переживати їх ворогування, бо старшини й багаті скіфи побоюються заколоту бідняків та невільників. До того ж вони знають, що Варкан лишився живий і неушкоджений. А за Варканом — велика сила!
— Яка?
— Заждіть трохи, все скажу, — всміхнувся Роніс. — Мабуть, вам доведеться чимало поміркувати і зважити на все. Так от: Дорбатай дуже боїться вас і того, що ви будете діяти проти нього. Адже ви так несподівано втекли з його рук, спасибі Варканові! Крім того, серед скіфів зараз точиться стільки балачок про чарівне світло вночі, яке виникло з-під землі, спинило погоню й відкинуло назад дротики віщунів, та ще й влучало в них…
— Гм-гм, — скромно кашлянув Артем.
— А ще лишається ваша жовта пантера, ваша велика собака. Одне слово, я певен, що Дорбатай був би не проти того, щоб замиритися з вами… коли б ви погодилися на таке…
— Ні, цього не буде! — рішуче відповів Артем.
Роніс глянув на юнака і з його рішучого вигляду й виразних інтонацій без перекладу зрозумів зміст фрази.
— Я й не умовляю вас піти на таке, — гірко посміхнувся він. — Бо не гірше від вас, а значно краще знаю, чого варті найурочистіші обіцянки Дорбатая!
— І все-таки ми дуже турбуємося про долю наших товаришів, що лишилися в руках старого віщуна, — похмуро зауважив Дмитро Борисович, — і тому мусимо обговорити становище якнайдокладніше. А вже потім остаточно вирішувати, Артеме! — виразно закінчив він, дивлячись на юнака.
Артем промовчав: звісно, все це так, проте хіба ж можна йти на будь-які угоди з Дорбатаєм, цим підступним ворогом? Звичайно,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в п'яти томах. Том II», після закриття браузера.