Читати книгу - "Ангел пригляду"

вдарився об фальшиве скло небосхилу. Ні ангелу, ні архангелу, ні Силам, ні Престолам, ні Началам — нікому не було тепер прямої дороги від земних сфер до сфер небесних, тільки крізь пекельну воронку — пекучу, страшну, вбивчу.

Але він не змирився… Знов і знов піднімався і бився об невидиму перепону, і ламалися крила його, і летів з них зоряний пух і застигав у небесах, і кривавий сходив у мовчанні місяць. Він злітав і падав, і гинув від ударів, і відроджувався знову. І палив його зверху небесний вогонь, і палив знизу пекельний морок, але знов і знов піднімався він, щоб знов упасти.

— Я не зупинюся, — казав він собі.— Загину, але не оскверню себе дотиком до пекла… Вони не витримають. Вони знищать мене. Що ж, це й на краще. Цього я й хочу.

І знову, востаннє вже, злетів він до прозорої тверді. І, піднімаючись, набрав таку швидкість, якої не знали до того ні ангели, ні архангели, ні ракети, створені людиною. І на повному ходу вдарився грудьми об склепіння неба, вдарився страшно — аж не витримав навіть безсмертний дух і розпався остаточно — молекули, атоми, нейтрино й бозони.

І тоді сталося те, чого він так хотів: він побачив світло — вічне і нескінченне світло любові й милосердя, до якого прагнув сам і яке прагнуло до нього. І в цю мить, останню, прощальну, він побачив Бога й упокоївся на грудях Його, як міріади Його дітей до і після…

Рубінштейн прийшов до тями, стоячи на голій підлозі,— такий же голий, позбавлений тіла і все-таки сущий. Він знав, що і підлога, і вертикальне положення, і навіть невидиме тіло — всього лише розрізнені рештки людської свідомості. Нічого цього немає і бути не може, існує лише дух, безсмертний, нескінченний, незнищенний — і уражений до крайньої міри, навіки застиглий, без бажання вже знати, відчувати, прагнути. Відтепер він хотів бути сам у вічній порожнечі, сховатися серед далеких зірок і галактик, забутися, забути про все, навіть про самого себе.

Він не був уже Рубінштейном — просто ангелом пригляду. Утім, навіть ним він теж не був, бо його місія була завершена і безславно провалилася. Тому-то й не підводив він очей від напівпрозорої, створеної його власною уявою підлоги, на якій не стояв, а потопав у якій від сорому й безнадії. Це могло тривати до кінця віків, який ще невідомо коли станеться. Проте, незважаючи на скорботу і відчай, він щось відчував, уловлював якийсь білий шум, незрозумілу вібрацію Всесвіту.

Не витримавши, він підвів очі, глянув у той бік і побачив відповідального ангела — того, хто споряджав його в дорогу минулого разу.

— Ну-ну, — промовив відповідальний, утішаючи, — з ким не буває… А я, між іншим, до тебе у справі.

— Відійди, — попрохав Рубінштейн. І додав земне, зовсім ще людське. — Ну будь ласка!..

Голос його здригнувся, але відповідальний, ясна річ, не відав співчуття — на те він і відповідальний.

— А я, між іншим, не жартую, — сказав він. — Ти повертаєшся на Землю. Є нова місія. Вкрай важлива.

— Ні,— Рубінштейн уже не дивився на нього, погас. — Досить із мене місій, важливих чи неважливих. Нічого не хочу.

— Це наказ, — сказав відповідальний. Голос його загус, завібрував у вухах. — Наказ, ти розумієш?

Рубінштейн розумів… Уже готовий був відступити, тремтіти перед волею Сфер, схилити голову. Але тут заглянув усередину себе і виявив, що в ньому немає нічого такого, що змусило б коритися. Він, рядовий небесної армії, якимись невідомими силами був звільнений від необхідності виконувати накази.

Це не здивувало його — певно, такі наслідки перебування в людському тілі. Свобода волі — здається, так це називається. Вона дається людям від народження, а зрідка, наче вірус, передається навіть ангелам. Благословення чи прокляття, він не знав… Ні, лукавив перед собою, знав: зрозуміло, прокляття. Людина в едемському саду сваволею заслужила на вигнання і смерть. Люцифер, сповнений гордині, повстав проти Отця — і був скинений у безодню… Без сумніву, прокляття. Але йому вже все одно. Як там: байдуже, фіолетово, паралельно, начхати, до лампочки, один біс, що совою об пень, що пнем об сову…

Але відповідальний цього ще не зрозумів, став лякати.

— Скинемо з небес… проклянемо…

Рубінштейн навіть плечима не знизав: та робіть що хочете. Відповідальний зрозумів, що його не залякаєш, дав задній хід, почав спокушати. Пообіцяв:

— Цього разу будеш молодий і гарний з себе. А місія — пальчики оближеш: найважливіша, найперша, суцільні блиск і слава!

— Я сказав — ні! — гримнув у відповідь Рубінштейн, і його голос відгукнувся далекими громами. Потім опанував себе, промовив тьмяно, безнадійно. — Не хочу нічого… Ніяких місій, і звідси більше ні кроку. Я зневірився, остаточно зневірився. Це зрозуміло?.Та де вам зрозуміти! Вже краще пекло й небуття, ніж… ні за що!..

Відповідальний відступив, глянув з подивом.

— Гаразд… — промовив він, — гаразд. З тобою інші поговорять.

Рубінштейну стало смішно. Які інші? Архангели, Сили, Престоли, Панування? Що йому всі ці небесні чини, якщо він стільки років прожив на Землі?.. Чи, може, спеціально заради нього з далекого далеку закличуть самого Отця?

— Ну, вже точно не Отця, — заперечив відповідальний, читаючи його думки. — Є тут у нас один новенький. Може, він тебе переконає. А ти послухай його, це цікаво.

Відповідальний зник, а Рубінштейн почув кроки. Кроки були тверді, впевнені, ще цілком земні, немов не в порожнечі рухався ангел, а йшов по паркету — цілком матеріальному.

— Здоровий був, Іване Івановичу! — пролунав над вухом до того знайомий баритон, що Рубінштейн мимоволі здригнувся й підвів очі.

Перед ним, усміхаючись по-своєму, трохи насмішкувато, стояв високий, чорнявий, кучерявий. Одягнений він був в обтислі білі джинси й білу майку — так, як колись давно, на Землі, коли зустрічав в аеропорту президента Таджикистану. Він і тут, нагорі, порушував дрес-код, і, схоже, його це не дуже турбувало.

— Ти… тут? — Рубінштейн не повірив очам.

— Ну а де ж мені бути? Не з чортами ж лаву місити, врешті-решт?

Кучерявий блиснув зубами, а Рубінштейн раптом виявив, що перед очима все розпливається, всередині стало гаряче. Ці відчуття злякали б звичайного ангела, але тільки не ангела пригляду. Він знав, що це таке: сльози, звичайні людські сльози. Адже він навіть не сподівався коли-небудь побачити Бориса, а провину за його загибель покладав частково й на себе.

— Ну-ну, що ти, Івановичу… — Борис тепло обійняв його. Таких обіймів не знають на небесах, тут багато чого не знають.

Відсунувся, оглянув з ніг до голови.