Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Найкращий сищик та падіння імперії

Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 177
Перейти на сторінку:
кайдани. Ти коли-небудь грався у раба?

— У раба? Олександро, в мене ще дід був кріпаком, то я таких ігор не розумію.

— Може, ти хочеш побути строгим паном? Покарати мене?

— За що? — знову не второпав я.

— Зв’язати?

— Та ні, мені й так добре.

— Якийсь ти, Іване Карповичу зовсім без вигадки, — зітхнула красуня.

— Ага, що є, то є. Мене і начальство лає, що нічого вигадати не можу. Але така вже я людина, цілком задовольняюся тим, що є. Проста людина, витребеньок не люблю.

— Може, тому, що не куштував їх?

— Може. Але от коли ви п’єте коньяк і він добрий, навіщо ще щось вигадувати?

— Бо ж цікаво! Ти кокаїн вживав?

— Ні.

— Чому?

— Мені й так добре.

— Не знаєш ти, що таке добре, Іване Карповичу. І вчитися не хочеш.

— Старий я для нових фокусів. Тим більше, якщо і старі хороші, пані Олександро.

Вже зранку спитала, чи чекати мене увечері.

— Ні, не буде мене у Тифлісі. Поїду до Батума.

— Море подивитися?

— У справах.

— А що за справи, кажуть, що знайшли ви шпигуна турецького, полковника Саркісова?

— Ви його знали?

— Трошки. Він залицявся до мене, ну, він у цьому місті до всіх залицявся.

— Ага, мені розповідали про його жагу до жіночого товариства, — кивнув я.

— То чого ви їдете до Батума?

— Шукатиму зв’язки покійного. Навряд чи він сам на турків працював, були у нього якісь помічники, зв’язкові. Може, і в штабі ще хтось був, треба їх знайти. Тільки ви, Олександро, про це нікому не розповідайте, це таємниця, і нехай вона залишиться між нами.

— Домовилися, Іване Карповичу, я таємниці зберігати вмію.

Вранці пішли ми вниз, а там уже візник чекав, із замотаною головою, але задоволений. Подякував, що не залишили його на вулиці, поскаржився, що неспокійно в місті стало.

— А за містом узагалі небезпечно! Абреки загонами їздять, поліція їх не чіпає! — розповідав візник, коли віз мене до штабу.

— Чого ж не чіпає?

— Кому охота кулю отримати? Краще поліція не помітить, ніж проти абреків полізе. І що далі, то гірше, не знаю, чим воно закінчиться.

Я його підбадьорив, у штабі знайшов Демидка.

— О, Іване Карповичу, а я вже хвилюватися почав, чи хвилі Амура не відвернули вас від справи.

— Не відвернули. Мені треба до Батума з’їздити.

— Для чого?

— Покійний Саркісов туди перед смертю їздив. Хочу дізнатися, з ким він там спілкувався, може, вийдемо на його зв’язки.

— Біля Батума зараз неспокійно. Місцеві абреки з магометан працюють на турків. Великі заворушення війська придушили, але окремі напади тривають.

— Нічого, візьму з собою зброю. Як туди можна дістатися?

— Зараз дізнаюся, чи є туди потяги. — Демидко зателефонував на вокзал, розпитав. — За годину відправляється! Єдиний сьогодні потяг.

— О, тоді треба поспішати. Я ще хотів додому з’їздити, провідати Мельникова.

— Він не вдома, а у лікарні.

— Що з ним? — захвилювався я.

— Та вчора десь дістав цілий дзбан дешевого вина і все випив, після чого його прихопила печінка. Так кричав, що сусіди сповістили у штаб, я відвіз його вже поночі до військового шпиталю. Там на дієті і мінеральній водичці мусять його трохи оздоровити.

— Дякую, підполковнику. Ну що ж, тоді я прямо на вокзал.

— Я з вами, Іване Карповичу. Якщо ви не проти, звісно. Просто хочу подивитися за вашою роботою, думаю, що це для мене буде дуже корисно.

— Звісно, не проти. Поїхали.

До вокзалу нас відвіз Саманд, який, коли почув, що їдемо до Батума, став нас попереджати, що там зараз небезпечно і тамтешні абреки зовсім знахабніли. Ми його запевнили, що все буде добре. Я перепитав підполковника, чи взяв він з собою зброю. Він ляснув по кишені свого сюртука.

— Наган і двадцять набоїв. Думаю, мусить вистачити, — похвалився.

Ми пішли до кас, проте виявилося, що квитків на потяг немає. Демидко показав своє посвідчення військової контррозвідки, але і це не подіяло. Він почав було скандалити, але я відвів підполковника.

— Спокійно, зараз усе вирішимо, — запевнив я його і пішов до директора вокзалу. Його помічник спочатку не хотів пускати, але я гримнув на нього, наказавши передати, що прибув Іван Карпович Підіпригора. Помічник побіг до кабінету, а за мить звідти вже вискочив сам директор вокзалу, який почав увиватися біля нас. Запрошував на

1 ... 78 79 80 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик та падіння імперії"